Читать «Три товариші» онлайн - страница 9

А Ленц — той розійшовся. Його було не впізнати. Золотава чуприна поблискувала, як чубчик одуда. Він строчив дотепами, як з кулемета; за столом тільки й було чути його та Біндінга. Я сидів мовчки і мало чим міг себе проявити, — хіба що передавав миску або пропонував сигарети. Або ще цокався з Біндінгом. Це я робив таки частенько.

Раптом Ленц ляснув себе по лобі.

— А ром?! Роббі, давай-но сюди наш ром до дня народження!

— День народження? Хіба сьогодні в когось день народження? — спитала дівчина.

— У мене, — сказав я. — Мені через де цілий день спокою не дають.

— Не дають спокою? То ви не хочете, щоб вас віншували?

— Ні, — сказав я, — віншувати — це щось інше.

— Ну то всього вам найкращого в житті!

На якусь мить її рука опинилась у моїй, і я відчув її теплий, сухий потиск. Тоді я вийшов, щоб принести ром.

Ніч, глибока й мовчазна, стояла навколо маленького будиночка. Шкіряні сидіння нашої машини відсиріли. Я спинився і глянув на обрій, де на небі червоніла заграва вогнів міста. Ще б постояв, та Ленц почав гукати мене.

Біндінг не вмів пити ром. Це було помітно вже після другої стопки. Похитуючись, він вийшов у садок. Я встав і разом з Ленцом підійшов до стойки. Готфрід зажадав пляшку джину.

— Чудова дівчина, га? — сказав він.

— Не знаю, Готфріде, — відповів я, — я не дуже-то й придивлявся.

Він якусь мить дивився на мене розширеними зіницями своїх блакитних очей і похитав вогнистою головою.

— Нащо ти на світі живеш, скажи-но мені, дитинко?.

— Про це я й сам давно вже хочу дізнатись. Віл розсміявся.

— Та ти б не від того! Але це так легко не дається. Ну, я тепер насамперед хочу дізнатись, що спільного має ця дівчина з отим гладким автопрейскурантом…

І він попрямував у садок до Біндінга. Через деякий час обоє повернулись до стойки. Мабуть, Готфрід довідався про щось приємне і побачив, здається, що дорога вільна, бо з великим ентузіазмом з цього приводу тут-таки бурхливими темпами заприязнився з Біндінгом. Вони поставили перед собою пляшку джину, а за годину вже говорили один одному «ти». Ленц, якщо був в ударі, то захоплював собою так, що йому важко було чинити опір. Він і сам тоді вже не міг стримати себе. Ось і тепер просто заполонив Біндінга, і незабаром вони вже співали в альтанці солдатських пісень. І за цим заняттям останній з романтиків зовсім забув про дівчину.

Ми втрьох лишились у залі. Раптом якось запанувала тиша. Цокав шварцвальдський годинник. Господиня прибирала кімнату і поглядала на нас доброзичливо, як добра мати на дітей. Коло печі простягся брунатний мисливський собака. Часом він гавкав уві сні, стиха, якось тоненько й жалісно. Надворі вітер шарудів коло вікон. Він доносив уривки солдатських пісень, і мені здавалось, ніби маленький зал здіймався в повітря і разом з нами нісся крізь ніч, крізь роки життя, крізь нескінченні спогади.

Настрій був дивовижний. Здавалося, ніби зупинився час-він уже не уявлявся тим потоком, що надходить з темряви і в темряві зникає, — він був ніби озером, у якому беззвучно віддзеркалювалося життя. Келих з ромом виблискував у мене в руці. Я пригадав ту записку, що вранці написав у майстерні. Тоді мені було трохи сумно. Тепер — ні. Скільки живеш — все одне й те саме. Я дивився на Кестера. Слухав, як він про щось розмовляв з дівчиною, але на зміст розмови не зважав. Я відчував легеньке піднесення першої стадії оп'яніння, яке розігріває кров, яке я так любив, бо воно всьому непевному надає характер чогось пригодницького. Надворі Ленц з Біндінгом співали пісню про Аргоннський ліс. Біля мене розмовляла незнайома дівчина, вона говорила стиха і повільно своїм глухуватим, збудливим, дещо хрипким голосом. Я спорожнив келих.