Читать «Три товариші» онлайн - страница 10

Еріх Марія Ремарк

Ленц і Біндінг знову повернулись до нас. На свіжому повітрі вони дещо протверезилися. Ми почали збиратися додому. Я допоміг дівчині одягти пальто. Вона стояла зовсім близько від мене, м'яко розпростуючи плечі, відкинувши голову назад, трохи одкривши рота, посміхаючись обличчям, зверненим не до кого-небудь, а до стелі. На якусь мить я опустив пальто. І де в біса були ввесь час мої очі? Спав я, чи що? Раптом я зрозумів Ленцове захоплення…

Дівчина обернулася, запитливо глянула — я хутко підхопив пальто і глянув на Біндінга: він стояв біля столу, обличчя його було червоне, очі дивились якимсь застиглим поглядом.

— Ви думаєте, що він зможе вести машину? — спитав я.

— Та зможе…

Я й далі дивився на неї.

— Якщо він не дуже надійний, то може повести машину хтось із нас.

Вона вийняла пудреницю, розкрила її.

— Обійдеться й так, — сказала вона. — Він набагато краще веде машину, коли вип'є.

— Краще, але, мабуть, і не обережніше, — заперечив я.

Вона глянула на мене з-за свого маленького дзеркальця.

— Будемо сподіватися, що все буде гаразд, — сказав я. Таке припущення було надто сміливим, бо Біндінг ледве тримався на ногах. Але мені хотілося щось таке зробити, щоб вона не пішла так, ні з чим.

— Чи не можна завтра вам подзвонити, щоб дізнатись, чи все було гаразд? — спитав я.

Вона відповіла не зразу.

— Адже ми через нашу пиятику до деякої міри відповідальні за це, — вів я далі, — особливо я з своїм ромом до дня народження…

Вона розсміялася.

— Ну, добре, як вам так хочеться: Захід-2796.

Надворі я зараз же записав собі номер. Ми подивились, як Біндінг од'їхав, а тоді випили ще по чарці. Потім пустили «Карла» так, що він аж заревів. Він мчав крізь тонкий березневий туман, ми дихали швидко, назустріч нам пливло місто, воно палахкотіло вогнями, коливаючись в імлі, з якої виринув, як різнобарвне освітлений корабель, бар Фредді.

Ми поставили «Карла» на якір. Коньяк лився золотавим струмом, джин виблискував аквамарином, а ром був, як саме життя. Ми прикипіли до наших табуретів коло стойки, хлюпотіла музика, життя здавалося таким прозорим і міцним, воно линуло в наші груди могутнім потоком; безрадісність наших мебльованих кімнат, де ніхто не чекав на нас, розпач боротьби за існування — все забуто, стойка бару була командним містком життя, а ми крізь бурю пливли у майбутнє.

II

Наступного дня була неділя. Я спав довго і прокинувся, аж коли сонце почало світити на моє ліжко. Хутко зірвався і розчинив вікна. Надворі було ясно і трохи холоднувато. Я поставив спиртовку на лавку і заходився шукати коробку з кавою. Моя хазяйка, пані Залевська, дозволила мені варити собі каву в кімнаті, її кава була надто слабка. Особливо, коли звечора вип'єш спиртного.