Читать «РАЙ.центр» онлайн - страница 29
Люко Дашвар
Куми остовпіли. У Свирі з рук випав хліб із салом. Він пхикнув услід хижому чудовиську, підняв дорогоцінну їжу, обтрусив. До рота донести не встиг — чергова автівка промчала крізь кумів, обдавши їх смородом. Свиря закопилився, вороже глянув навкруги.
— А може, і не дуже подобається... Треба Богові пожалітися. Що це у нього за іроди по райських кущах гасають?
— Я так собі міркую, куме Свиря, пагорбами треба пробиратися... — вирішив Микишка.
Макс тис на газ, хоча геть не розумів — що робить, навіщо? Розумна голова випускника Лондонської школи економіки (LSE) не працювала, наче несподівано вийшла з ладу, ніби вмерзла у велику льодяну кулю і відмовила. Лід потроху танув, голови не відпускав, лився на плечі важкою чорною смолою.
Такі у нас жарти? «Повернися і знайди свідка! До ранку нейтралізуй! Влаштуй у готель, а потім буде зрозуміло, що робити далі!» — кричав у мобільний батьків помічник Рома Шиллєр.
Повернися? І де його шукати, того свідка?
Макс крутонув кермом, виїхав на порожню зустрічну смугу поближче до Володимирської гірки і побачив дядька — той сидів на холодних трамвайних рейках під гіркою біля дороги, сльози втирав.
Макс залишив автівку біля узбіччя. Ноги — до дядька, очі — на Дніпро. Зупинився: такі у нас жарти? Міст вилизаний, річка нерухома. Що сталося? І... де Люба? «Максе, швидше! Не вистачало, щоб ще хто-небудь помітив!» — Ромин голос у вухах. Вкотре глянув на тиху воду, пішов до дядька.
Зупинився коло нього, а що казати?
Дядько підвів голову.
— Ти? — очманів. Та з розмаху по щоці — лясь! — Ах ти ж, скотиняко! — Та за грудки. — І хто тебе тільки народив, падло?! — На землю повалив, у шию увіп'явся. — Задушу виродка! Задушу і мертвого до міліції потягну! Що ж це ви, багаті та пихаті, собі тільки дозволяєте? Га? Щоби живу людину...
— Пусти... — хрипів Макс. — Пусти...
Дядько наче отямився — шию відпустив. Сів на землю поруч із Максом. Аж труситься от люті.
— Дякуй, підсвинку, що не хочу гріх на душу брати, а то би... Та вставай уже! Де тут у вас міліція найближча?
— Чекайте... — Макса теж трусило від несподіваного, образливого болю. Ледь від землі відірвався. — Я... Я вас шукав... За що?
— За що?! — дядько підхопився, на дорогу глянув. — Хлопців двоє... Посеред дороги йшли... А ти своїм «жигулем» — на них.
— Це не «жигуль»...
— Та знаю, хай би ви всі на «жигулі» попересідали, падлюки! Ти хлопців збив!
— Чекайте... Да... давайте за... заспокоїмося. — Макса трусило вже балів на сім за дев'ятибальною шкалою. — Які хлопці? Я нікого не збивав. Клянуся! Ну я ж не самогубця! І не кретин. Подивіться на дорогу. Нема нікого. Чисто.
Дядько з сумнівом поглянув на Макса, потім — на дорогу. Проїжджою частиною у бік Лаври рухалися автівки — жодних ознак ДТП. Чисто. Дядько аж сплюнув спересердя.
— От холера! Мабуть, фари ваші сліплять... Таке привиділося... Макс для годиться знизав плечима, мовляв, буває. Торкнувся рукою здушеного горла.
— Вибачай, синку, — знітився дядько.