Читать «РАЙ.центр» онлайн - страница 28

— Чи можна у тебе, світла християнська душе, спитати? — велетень далі.

— Питайте, тільки навряд поможу, — дядько їм. — Я не тутешній. Якби не біда, хіба у центр попхався б?

— Центр! — Свиря аж підскочив. Микишці: — Чув, куме? Ми вже у центрі райських кущів!

Микишка Свирю за рукав смик — мовчи! І знов до дядька з поклоном.

— Прости вже нас, світла душа врятована! Щойно прокинулися... Бозна-скільки років обітницю відпрацьовували. У деревах. При корені були. Як звільнилися — зовсім розгубилися. Часом, не знаєш, може, у центрі реєстр який є? Для новоприбулих.

— Ач, хлопці, чого захотіли! Це ж вам не Європа. От я у Польщі працював, так там, скажу я вам...

Свиря сіпнувся.

— То ти ляхам поміч клав? За що ж тобі Господь вічну милість дарував, щоби ти отут тішився?

— Поліціянти вислідили. От вам і реєстр! Там усе по поличках, а тут... Корова моя на наукове поле забрела... Охоронці зарізали і продали. І сміються, сучі діти. Нема на них управи, хоч плач.

Свиря — брови догори.

— Овва! Так тут і худоба є?

— У кого є, а у кого вже немає, — зітхнув дядько. На кумів глянув. — А ви звідки такі чемні?

— Козаки ми. Серденята Дорошенкові. — Свиря носом повів. До дядька ближче ступив. — Ох і запашне у тебе сало, світла душе врятована!

Дядько око хитро примружив: так оці ваші балачки тільки заради мого сала?! Мовчки відламав хліба шмат. На хліб сала — товстим шаром. Їжте, хлопці, тільки відчепіться з дурними розмовами, не просіть закурити, не питайте, де бібліотека чи якась реєстрова управа, бо після таких запитань рука сама боронитися рветься.

Свиря вчепився у хліб із салом обома руками. А не їсть. До носа підніс. О-ой, нене! Слинка тече... А хіба так буває? Вони ж із кумом — духи безтілесні...

— Куме! — до Микишки. — У мене голова від питань розколюється. А от, приміром...

— Підемо, — обірвав Микишка. Дядькові вклонився. — Хай Господь береже тебе у раю, світла душе врятована!

Куми — до набережного шосе, на ходу смачно жували сало з хлібом і все роздивлялися навкруги. І тільки коли ступили на асфальтівку, пішли в бік Лаври, дядько зітхнув із полегшенням і врешті відпустив шмат сала, що увесь цей час міцно стискав у роті зубами.

— Пронесло, — тільки й устиг порадіти, як з виру вогнів, що мерехтіли і стрибали довкола пароплавчиків, переобладнаних під нічні клуби, вирвалися два окремі агресивні вогні. Вони летіли, здавалося, прямо на дядька зі скаженою швидкістю. Дядько з переляку проковтнув сало, підхопився з газети.

— Щоби на такій швидкості... А якщо хтось на дорозі... — стежив за вогнями, що швидко наближалися.

На дорогу глянув — Свиря з Микишкою посеред проїжджої частини спокійно товчуться.

— Хлопці! Хлопці! — загорлав. — Якого біса на дорогу виперлися?! Та біжіть же, сучі діти!

Куми не чули. Сало... Із хлібиною.

— Мені у раю подобається, — з повним ротом розмірковував Свиря.

— А я так собі міркую... — почав був Микишка, і в цю саму мить щось стрімке і тверде, яскраве, як палаюча зірка, пройшло крізь тіла кумів і без зупину понеслося далі.

— Ні-і-і-і! — У дядька при дорозі підломилися ноги. Упав на холодні трамвайні рейки і заплакав.