Читать «Боцман з «Тумана»» онлайн - страница 80

Криваве тьмяне сяйво, як і раніше, здіймалося з-за скель.

Із темряви пролунало ледве чутне постукування мотора.

— На березі! — почувся голос з мегафона.

— Єсть на березі! — крикнув Агєєв у складені рупором долоні.

— Ближче підійти не можу, розіб’юся об каміння.

Вже видно було обриси катера-мисливця, його рубку, людей, які стояли біля обернених до берега автоматів.

— Будемо вам пасажирів передавати. — Агєєв хотів зайти у воду.

Поряд блиснули чорні очі Суслова.

— Почекай, Сергію, тобі на березі залишатися, ноги промочиш…

Суслов зайшов по коліна у хвилі, простягнув руки. Вода била його під ноги, хвилі наростали і спадали, але він стояв нерухомо. І вже з борту катера скочив високий червонофлотець, зайшов по груди у льодяну чорну воду.

— Давай сюди хлопчаків, Сергію! — сказав Суслов.

Одного за одним хлопчиків передавали на катер. Катер відійшов, зник у темряві. Боцман глянув за звичкою на кисть руки, — він забув, що годинник забрали в нього під час полонення.

— Півгодини вже минуло, — сказав Суслов. Присівши на камінь, він виливав з чобота воду. — Думаю, другий катер викликати зарано. Капітан ще не повернувся.

— Саме час викликати, — сказав із темряви голос капітана Людова. — Дітей всіх відправили?

— Так точно, товаришу капітан! — Забувши про військову субординацію, Агєєв ступив уперед, намацав у темряві і міцно потиснув тонку руку Людова. — От спасибі, товаришу капітан, що здоровим повернулися…

— Гаразд, гаразд, боцмане, — засоромлено пробурмотів капітан. — Мабуть, поки що наші ініціали на німецьких кулях не вирізані… Викликайте катер, та посадимо спочатку цих «язиків»…

Не троє, а шестеро гітлерівців стояли у темряві. Трьох, міцно зв’язаних, з кляпами у роті, привів з собою із своєї експедиції капітан Людов…

І коли катер-мисливець уже вийшов із затоки, дав повний хід, летів від ворожого берега по величезних темних хвилях, — позаду, серед скель, виник небувалий спалах.

Він був схожий на димучу райдужну кулю, яка здіймалася у нічне небо. Золотий, пурпуровий, ліловий, зелений і синій відтінки кипіли і переливалися в ній. Найяскравішим світлом осяяла вона нескінченну пустелю хвиль, дерев’яну палубу «мисливця», командира поруч з рульовим, трьох полонених, які скорчилися біля рубки. Потім налетів сильний вихор, висока берегова хвиля підняла катер, кинула у пінисту клекочучу безодню…

Оце все, що я взнав про причини дивовижного світла в горах. Я записав останню фразу розповіді Агєєва, коли наш бот проминув сигнальний пост біля входу до головної бази, пройшов лінію протичовнових бон і розвідники, які сиділи в кубрику, вже вибиралися на палубу, готуючись зійти на берег.

— Дозвольте бути вільним, товаришу капітан? — запитав Агєєв, побіжно в двох словах розповівши, як повернувся він на Чайчин дзьоб, за допомогою Медведєва і друзів-розвідників переніс до своїх пораненого Фролова…

Капітан Людов запитально поглянув на мене.

— Мені незрозуміло одне, — сказав я, ховаючи в кишеню олівець, — як міг так ризикувати цей майор Еберс? Пробратися одному до ворога, в чужій формі…