Читать «Корпорація ідіотів» онлайн - страница 11

Мені завжди було чим пишатися. Так, авжеж — а ви що, думали, що я абищо якесь? Нещастя? Ні. Я, до речі, гарний білявець із виразними карими очима, щоправда, в біології це називається — біологічний виродок, тому що в нормальних людей — темне волосся й карі (горіхові) очі або світле волосся та блакитні (сірі) очі, а якщо щось не збігається, то є відхиленням від норми, свого роду збоченням. О’кей, думаю я, нехай я буду збоченцем, але — гарним. Додайте, що колись я був дуже успішним бізнесменом (не варто згадувати, який у мене був бізнес, це все в минулому, минуле, може, й цікавить слухачів, але набагато більше чомусь цікавить податкові органи). Я завжди відрізнявся міцним здоров’ям, був зручним і досить престижним чоловіком (у мене була дружина, ага), був чудовим батьком (у мене є дочка, угу), а ще ходили чутки, що я — чудовий коханець. З останньою тезою, якби я навіть хотів — не буду сперечатися, бо на відміну від усього іншого, тут ти мусиш більше довіряти стороннім людям, аніж собі. Бо хоч як приноровлюйся, але із собою — не спробуєш. Сподіваюся, що ви вірно витлумачите мої слова.

Але знаєте що? Пишався я не тим усім. Банально було б таким пишатися, я переконаний, що серед мільярдів представників людства (чи скільки нас там?) знайдеться дуже багато людей, подібних до мене. Я пишався тільки одним. Тим, що в дитинстві я був солістом Українського республіканського хору телебачення і радіо. Отакої. З’їли? От чи багато, скажіть мені, серед ваших знайомих людей, які б дерли свої дитячі горлянки, випискуючи соло в такому видатному хорі? Не думаю, що натовп. Один, може, й нашкребеться. І цілком можливо, що цей самий один я і є. Звісно, я не міг втримувати в собі ці гордощі: щоразу, коли я випивав чи просто хтів причарувати людей, особливо жінок, я відразу казав, що був солістом цього хору. Моя дружина, до речі, дуже цим перейнялася, вона думала, що в хорі наволоч не тримали. Теж мені, жіноча логіка, а якщо у наволочі непоганий голос?

Утім, як завжди на пиятиках, знаходилися люди, котрим украй було необхідно, щоб я заспівав. «Стасе, сонце, заспівай нам про „сигнальщиков-горнистов“». «Стасе, давай затягнемо: „На медведя я, друзья, на медведя я, друзья“». Потім обов’язково наближалась якась упевнена в собі сирена й пристрасно шепотіла: «Стасе, слухай, ну заспівай мені хоча б „Товарищ па-а-мять“» і притискалася до мене грудьми чи стегнами чи торкалася пальчиками мого преса. Вони не розуміли простої, як на мене, речі. Професіонал не мусить так недбало ставитися до свого таланту. Він не повинен ліворуч та праворуч розкидатися своїми здібностями. Якщо мені не довелося стати професійним співаком, то немає сенсу розважати цей п’янючий натовп. Я був над усім цим.