Читать «За річкою, в затінку дерев» онлайн - страница 9

Ернест Хемінгуей

— Глядіть не забудьте на першому роздоріжжі звернути ліворуч, на путівець, — сказав він шоферові.

— А ви певні, що наша машина пройде низиною?

— Побачимо, — сказав полковник. — Чому ні, адже дощів не було вже три тижні.

— Щось я не дуже довіряю тутешнім путівцям. Та й болото кругом.

— Якщо загрузнемо, витягнуть волами.

— Та я ж турбуюсь тільки про машину, пане полковнику.

— А ви турбуйтесь про те, що я кажу: звертайте ліворуч на першому роздоріжжі, якщо дорога буде більш-менш придатна.

— Ото, мабуть, і вона за тим живоплотом,— сказав шофер.

— Позаду нема машин. Зупиніться коло роздоріжжя, а я вийду та подивлюсь.

Він виліз із машини, перейшов широке асфальтоване шосе і поглянув на вузеньку грунтову дорогу, на швидку течію каналу, вздовж якого вона йшла, і на густий живопліт на тому березі. З-за живоплоту визирала приземкувата селянська хата з великим хлівом. Дорога була суха. Навіть вози не повибивали на ній колій. Він повернувся до машини.

— Справжнісінький бульвар,— сказав він.— Можете не боятися.

— Слухаю, пане полковнику. Зрештою, це ваша машина.

— Авжеж,— сказав полковник.— Я ще й досі не виплатив за неї. Слухайте, Джексоне, ви завжди отак уболіваєте, коли доводиться звертати з шосе на путівець?

— Ні, пане полковнику. Але ж одне діло — джип, а зовсім інше — машина з такою низькою посадкою. Ви ж знаєте, пане полковнику, вона може зачепитись дифером. I раму можна пошкодити.

— В багажнику є лопата й ланцюги. От коли виїдемо з Венеції, отоді справді буде чого боятися.

— А ми й далі поїдемо цією машиною?

— Не знаю. Побачимо.

— Подумайте про крила, пане полковнику.

— Ми їх підріжемо, як індіанці в Оклахомі. Крила в неї завеликі. Все в ній завелике, крім мотора. Мотор у неї добрий, Джексоне.

— Авжеж, пане полковнику. Приємно їхати такою машиною по шосе. Тому мені й не хочеться, щоб з нею щось сталося.

— Дякую, Джексоне. Але не варто хвилюватися.

— Я й не хвилююсь, пане полковнику.

— От і гаразд,— сказав полковник.

Він теж перестав хвилюватися, бо раптом помітив вітрило, що промайнуло за купою темних дерев,— велике червоне вітрило, що скісно й стрімко спадало донизу; воно поволі пливло за деревами.

«Чого завжди стискається серце, коли бачиш вітрило? — подумав полковник.— Чого в мене стискається серце, коли я бачу великих, поважних, полових волів? Мабуть, є щось таке в їхній повільній ході, в їхній масті та великих спокійних постатях.

Але мене хвилює і гарний великий мул, і вервечка ситих в'ючних мулів. I койот, коли мені доводиться його бачити, і вовк, що рухається зовсім не так, як інші звірі,— сірий, упевнений у собі, з гордою поставою важкої голови й недобрими очима».

— Ви колись бачили вовків поблизу Ролінса, Джексоне?

— Ні, пане полковнику. Їх винищили, коли мене ще не було на світі, — потруїли геть усіх. Зате у нас багато койотів.

— Ви любите койотів?

— Я люблю слухати їх ночами.

— Я теж. Дуже люблю. Але ще дужче я люблю дивитися на вітрильники, що пливуть попід берегом.

— Онде якраз такий вітрильник, пане полковнику.

— То в каналі Сіле,— сказав полковник. — Цей вітрильник пливе до Венеції. Вітер дме з гір, і він пливе досить швидко. Як вітер не вщухне, то вночі підморозить, і тоді буде сила качок. Зверніть ліворуч і їдьте понад каналом. Тут досить гарна дорога.