Читать «За річкою, в затінку дерев» онлайн - страница 8

Вода майже не рухалась, і мертві — їхні й наші — надовго загатили канали, плаваючи горілиць чи лицем донизу, пухнучи й роздуваючись, наче барила. Врешті, коли все трохи налагодилось, робочі команди почали виловлювати ночами трупи й ховати їх край дороги. Полковник поглянув, чи не буяє де пишна зелень на узбіччі, але нічого не помітив. А в каналах плавали качки та гуси, і береги вздовж усієї дороги обліпили рибалки.

«Та їх же потім повикопували, — подумав полковник, — і поховали на великому ossario поблизу Нервеси».

— Ми воювали тут, коли я був іще хлопчиськом, — сказав полковник шоферові.

— З біса рівна місцевість, — відповів шофер,— воювати тут кепсько. Ви боронили цю річку?

— Так, — сказав полковник. — Боронили, втрачали її і знову брали.

— Куди не глянь — навіть горбочка маленького не видно.

— Отож-бо й воно, — сказав полковник.— Тільки горбочки такі малесенькі, що їх ледве видно, та ще рівчаки, будинки, укоси на березі каналу, живоплоти — і більш нічого. Неначе в Нормандії, тільки тут іще рівніш. Мабуть, так воювали в Голландії.

— Цій річці далеко до Рапідо.

— Тоді це була непогана річка.,— сказав полковник. — Поки не понабудовували всіх оцих електростанцій, вона була повновода у верхів'ях. А коли мілішала, в гальці відкривалися ковбані, глибокі й підступні. Було там одне місце — Граве-де-Пападополі,— справжнісінька пастка.

Полковник знав, як нудно слухати чужі розповіді про війну, і тому замовк. «На війну кожен дивиться по-своєму,— подумав він.— Ніхто не цікавиться війною загалом, хіба що справжні солдати, а справжніх солдатів лишається небагато. Готуєш їх, готуєш, а найкращого з них убивають, до того ж кожен такий заклопотаний власними справами, що нічого не чує й не бачить. Думає тільки про те, що сам пережив, і, поки ти говориш, міркує собі, що б його таке відповісти і домогтися підвищення в чині або якоїсь вигоди. Навіщо ж тоді набридати цьому хлопчині, який, незважаючи на нашивку фронтовика, медаль за поранення та інші цяцьки, зовсім не солдат; на нього силоміць надягли військову форму, а тепер він, мабуть, вирішив лишитися в армії з якихось особистих міркувань».

— Що ви робили перед війною, Джексоне? — спитав полковник.

— Ми з братом мали гараж у Ролінсі, штат Вайомінг.

— Хочете вернутися туди?

— Брат мій загинув на Тихому океані, а той хлопець, що ми лишили господарювати замість нас, виявився нікчемою, — сказав шофер. — Ми втратили все, що вклали туди.

— Погане діло,— сказав полковник.

— Ще б пак не погане, хай йому чорт, — відказав водій і додав: — Пане полковнику.

Полковник глянув на дорогу.

Він знав, що незабаром буде перехрестя, якого він ніяк не міг дочекатися.