Читать «За річкою, в затінку дерев» онлайн - страница 32
Ернест Хемінгуей
— Добре, — сказала вона. — Ввечері я все одно не можу думати.
— А ось і наші коктейлі,— сказав полковник. — I пам'ятай: ніяких «будьмо»!
— Я не забула. Я тепер ніколи не кажу «будьмо», чи «хильнімо по одній», чи «пий до дна».
— Треба просто підняти келихи і, коли хочеш, можна цокнутись.
— Хочу, — сказала вона.
Мартіні було холодне як лід, справжнісіньке «Монтгомері», і, цокнувшись, вони випили й відчули, як у грудях розливається приємне тепло.
— Що ти без мене робила?
— Нічого. Чекала початку занять.
— А де ти будеш учитися?
— Не знаю. Байдуже де, аби там навчали англійської мови.
— Будь ласка, поверни голову й підніми підборіддя.
— Ти не жартуєш?
— Ні, не жартую.
Вона повернула голову й підняла трохи підборіддя без найменшої пихи і кокетства. I полковник відчув, як серце стрепенулось у нього в грудях, неначе тварина повернулася уві сні на другий бік у своїй норі, солодко сполохавши іншу тварину, що спала поруч з нею.
— Тобі ніколи не хотілося бути царицею небесною? — спитав він.
— Це просто блюзнірство.
— Тоді я відмовляюсь від своєї думки.
— Річарде...— почала вона. — Ні. Не скажу.
— Скажи!
— Не хочу.
Полковник подумав: «Скажи! Я наказую тобі!» I вона сказала:
— Не смій так дивитися на мене!
— Пробач! Я несамохіть вдався до методів свого ремесла.
— А якби ми були, як то кажуть, одружені, ти й удома вдавався б до методів свого ремесла?
— Ні! Присягаюся! Серцем — ніколи.
— Ні з ким?
— З особами твоєї статі — ні.
— Мені не подобається вираз «твоєї статі». Це знов-таки відгонить твоїм ремеслом.
— Хочеш, я викину своє ремесло у Великий канал?
— От бачиш, — сказала вона,— ти знову берешся за своє ремесло.
— Гаразд,— сказав він,— Я люблю тебе і можу чемно розпрощатися із своїм ремеслом.
— Можна, я потримаю тебе за руку, — попросила вона. — Ось так. Тепер можеш знову покласти її на стіл.
— Спасибі,— сказав полковник.
— Не смійся. Я так хотіла торкнутися до неї, бо весь цей тиждень щоночі чи майже щоночі бачила її уві сні. Сон був дуже дивний: мені ввижалося, ніби це рука нашого Спасителя.
— Казна-що! Таке не повинно снитися.
— Авжеж. Але ж то був тільки сон.
— А може, ти чогось нанюхалася?
— Не розумію, і, будь ласка, не смійся, коли я кажу правду. Мені справді приснилося таке.
— А як поводилась рука?
— Ніяк. Ну, не зовсім. У всякому разі, то була просто рука.
— Схожа на цю? — спитав полковник, з огидою глянувши на скалічену руку і пригадавши ті два випадки, після яких вона стала такою.
— Не така, як оця, а саме вона. Можна, я легенько до торкнуся до неї, якщо тобі не боляче?
— Вона не болить. Болить голова, ноги й ступні. А рука, здається, зовсім нічого не відчуває.
— Неправда, Річарде,— заперечила дівчина.— Твоя рука чудово все відчуває.
— Я не люблю на неї дивитись. Може, дамо вже їй спокій?
— Гаразд. Але тобі ж вона не сниться?
— Ні. Мені сняться інші сни.
— Так. Мабуть. А я останнім часом бачу вві сні лише твою руку. Тепер, коли я торкнулася її, ми можемо поговорити про щось веселе. Про що ми поговоримо?
— Давай дивитися на людей, а потім будемо говорити про них.