Читать «За річкою, в затінку дерев» онлайн - страница 31

Він був такий високий, що бачив навіть те, що робилося надворі; вже посутеніло, але цю дівчину можна було впізнати навіть у темряві.

— Запросіть її випити з нами біля стойки, перш ніж сховаєте її у кутку. А гарна, правда?

— Гарна.

Тут увійшла вона — у сяйві краси й молодості, висока, довгонога, із скуйовдженим вітром волоссям. Вона мала бліду, смагляву шкіру і профіль, від якого в тебе аж серце щемить, та й не тільки в тебе; лискуче темне волосся спадало їй на плечі.

— Привіт, диво моє дивне,— сказав полковник.

— Привіт! — відказала вона.— А я вже боялася, що не застану тебе. Пробач, що я так пізно.

Голос у неї був низький, лагідний; англійські слова вона вимовляла старанно, мов школярка.

— Чао, Андреа, — привіталася дівчина. — Як живе Емілія й діти?

— Та, мабуть, не гірше, ніж опівдні, коли ви питали мене про це.

— Вибачте, будь ласка, — сказала вона, почервонівши.— Я чомусь завжди хвилююсь і завжди ляпаю щось недоречне. Що ж мені треба було спитати? Ага, чи добре ви провели тут день?

— Так,— сказав Андреа. — Удвох із давнім другом і найсуворішим критиком.

— А хто він?

— Шотландське віскі з содовою.

— Ну що ж, коли йому подобається дражнити мене, то хай собі дражнить, — звернулась вона до полковника.— А ти не будеш мене дражнити, правда?

— Ведіть його за отой столик у кутку і балакайте там із ним. Ви обоє мені набридли.

— А ви ще мені не набридли,— сказав полковник. — Хоч це розумна думка. Сядьмо, Ренато, за столик, гаразд?

— Добре, якщо тільки Андреа не розгнівається.

— Я ніколи не гніваюсь.

— А ви з нами вип'єте, Андреа?

— Ні. Ідіть до свого столика! Мене дратує, що він порожній.

— До побачення, caro! Спасибі за компанію, хоч ви й не хочете випити з нами.

— Чао, Рікардо, — сказав Андреа. Він повернувся до них худою, довгою, нервовою спицою, поглянув у дзеркало, яке висить за стойкою, щоб бачити, коли вип'єш зайвого, і вирішив, що обличчя у дзеркалі йому не подобається.— Етторе, — сказав він, — запишіть цю дрібничку на мій рахунок.

Він спокійно почекав, поки йому подадуть пальто, накинув його на плечі, дав на чай швейцарові рівно на двадцять процентів більше, ніж належало, і вийшов.

За столиком у кутку Рената спитала:

— Тобі не здається, що ми його образили?

— Ні. Він любить тебе і до мене ставиться непогано.

— Андреа дуже милий. I ти теж дуже милий.

— Офіціанте! — гукнув полковник, а потім спитав: — Тобі також сухого мартіні?

— Так. Будь ласка, — сказала вона.

— Два дуже сухих мартіні «Монтгомері».

Офіціант, який воював у пустелі, всміхнувся і зник, а полковник обернувся до Ренати:

— Ти мила дівчина. I дуже гарна. Ти моє диво дивне, і я тебе люблю.

— Ти завжди так кажеш, і хоч я не знаю, що це означає, мені приємно тебе слухати.

— Скільки тобі років?

— Скоро дев'ятнадцять. А що?

— I ти ще не знаєш, що це означає?

— Ні. Звідки ж мені знати? Американці завжди так кажуть перед тим, як мають від'їздити. У них, мабуть, так заведено. Та хай там як, а я тебе теж дуже люблю.

— Будемо веселитися,— сказав полковник. — I ні про що не думати.