Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 68
Василь Шкляр
— Стойтє, братци, ми же сваі! Нє стрелять!
Але ніхто й не збирався стріляти. Вершники взяли загін Дерези в щільне кільце і тільки тоді, як наблизилися майже впритул, він захвилювався: зношене обмундирування «будьонівців» та їхні неголені щоки сколихнули в ньому ще неусвідомлену тривогу.
Тепер для нас важила кожна мить. Ще трохи — і він опам'ятається.
— Пріказиваю немедленно сложіть оружіє, іначє ми будем стрелять! — наказав я.
— Ви за ето атвєтітє ґалавой! — Дереза ще погрожував, приндився, але його командирська гоноровитість погасла. Він витяг із кобури револьвер і кинув його на землю.
Після цього весь загін Дерези, як по команді, склав зброю — трофей був нівроку. А ще ж коні! Півсотні коней-зміїв, якщо рахувати і тих, на яких тепер сиділо семеро ошелешених братчиків Момотів, — їм, бідолахам, навіть не було чого складати до наших ніг, вони взагалі не могли допетрати, що тут відбувається, тож тільки лупали зляканими очима.
— А теперь спєшіться! — гаркнув я і, коли вся та чекістська покидь позлазила з коней, сказав уже по-нашому: — А зараз, таваріщі самозванці, ми поведемо вас для повного з'ясування обставин!
Дерезу охопив навальний страх — його червоне лице заціпеніло і взялося білими лишаями. Губи сіпнулися, чекіст хотів щось сказати, але не повертався язик — він зробився таким великим, що не поміщався в роті. Врешті-решт Дереза таки опанував себе й озирнувся до своїх головорізів.
— Ми п-папалі в рукі б-бандітов, — сказав він, важко виштовхуючи слова. — Вінават, таваріщі, нас пєрєхітрілі.
Момоти сторопіли ще дужче: отакої! — козаки виявилися москалями, а москалі в рогатих будьонівках — козаками. Світ перевернувся догори ногами. Однак їхні довгобразі обличчя поволі стали округлюватися, загострені, як у мерців, носи потроху знову кирпатіли, а коли я сказав, що їм нічого не буде, вони просто пошилися в дурні й можуть хоч зараз вертати додому, братчики Момоти геть ожили, їхні очі знов заблищали.
— А можна — ми з вами? — нерішуче озвався один із Момотів, видно, найстарший брат, який першим прийшов до тями — він уже був кругловидий, качконосий, а на щойно блідому обличчі заграв смаглявий рум'янець.
— З нами? — перепитав я. — Ні, хлопці, до нас отак легко не пристають. Спершу треба показати, на що ви здатні.
— Дайте нам зброю! — вигукнув ще один Момот, мабуть, їхній середульший брат. — Ми зараз покажемо на оцих покручах! — Його руки, які ще недавно звисали вздовж тулуба, як мотузки, тепер зігнулися в ліктях і скидалися на шатуни молотарки.
— Зі зброєю і дурний з ними впорається, — остудив його Вовкулака. — А ти спробуй так, голіруч. Чи для такого діла кишка тонка?
— У кого — у нас кишка тонка? — вихопився наперед ще один Момот, зовсім хлопчисько, видно, їхній наймолодший брат. — Ви погано нас знаєте!
— Ви погано нас знаєте! — підхопили в один голос усі братчики Момоти і, випнувши груди, подалися вперед настовбурчені і набичені, із зігнутими в ліктях руками-шатунами. — Голіруч — то й голіруч! — сказали вони. — Ану ведіть нас до Тікича!
Гнилий Тікич протікав попід лісом, Гнилим його назвали ще тоді, як затхнулась у річці вода від татарської крові, тож я відразу змикитив, куди хилять братчики Момоти. Вони зросли на Тікичі і добре знали, де в цій річці яма чи коловерть, де тут зимують раки і де жаба цицьки дає.