Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 189
Василь Шкляр
Розпитати в цих подорожніх, хто вони й що, було не з руки.
Отак налетіти з лісу — ризиковано. Здіймуть стрільбу, огризнуться гранатами. Дістати кулею звідси? А раптом це наші перевдягнулися.
Бричка, погойдуючись на ресорах, наближалася. Козаки з нетерпінням ждали команди.
— Дозвольте, пане отамане, я забалакаю їх, — тихо озвався Василинка.
Ворон здивовано оглянувся на хлопця. Василинка вгадав його думку.
— Тільки ж дивись там… Не гарячися.
Василинка миттю зіскочив з коня, кинув на землю свою шапку-кубанку, зняв із себе паска з кобурою, потім поклав за пазуху «гусяче яйце» — круглу ребристу гранату — і, ставши тепер не партизаном, а пастушком, на хвильку замислився: чи нічого він не забув? Нагнувся і підібрав суху дубову палицю.
— Він що, лупцюватиме їх? — здивувався Невіруючий Хома.
Але йому ніхто не відповів. Василинка вже біг через поле до брички і, вимахуючи дубовим бучком, репетував як на пожежу:
— Стійте! Стійте, там у селі банда!
Його почули, всі троє повернули голови до Василинки, та, видно, нічого не второпали, бо бричка котилася далі.
— Назад! Назад! Там повно банди! — закричав Василинка, добігаючи до брички й показуючи бучком у бік Жаботина. — Розгромили радкоп, спалили сільраду, вирізали комезу!
— Да что ти ґаваріш? — зумівся гладкий чоловік у френчі. — Какая банда? Аткуда?
— Не знаю откуда, а тільки дядько Йван послав мене в Михайлівку переказати, бо вони розтрощили й тиліфона, і мого тата вбили… — Василинка з розпуки заплакав. Сльози навсправжки котилися по його щоках і не давали до пуття роздивитися на красиву тьотю в шкіряному кашкеті, таку поважну та пишну, наче вона була тут старша над чоловіками і менше за всіх злякалася того, що сталося в Жаботині.
— Сколько іх? — спитав «погонич», потягнувши віжки на себе.
— Бага-а-ато, — схлипнув Василинка.
— Паґаді, мальчік, нє плач, успокойся, — сказала красива тьотя, дивлячись на Василинку великими чорними очима. — Ти хочеш сказать, что бандіти да сіх пор в сєлє?
— А де ж?! — сердито вигукнув Василинка. Його розізлило, що ця чекістська посмітюха була така гарна і що вона назвала його «мальчіком». — Подивіться, що вони зі мною зробили! — Кинувши палицю на землю, Василинка розхристав груди і вихопив з пазухи «гусяче яйце». — Руки догори, бо тут вам і смерть!
Усі троє оторопіли, забувши, де в них руки. Може б, котресь ще шарпнулося до револьвера, але Василинка так «замкнув» пальця на кільці гранати, що якби навіть падав мертвий, то «гусяче яйце» зосталося б в одній руці, а чека в другій. Першим його послухався гладун у френчі, потім, випустивши віжки, підняв руки «погонич». Дивлячись на них, шкіряна красуня зневажливо фиркнула і, ніби граючись, зробила те саме.
— Ну, і што дальше? — глузливо спитала вона.
Ця крива усмішечка Василинку доконала. Погань навіть перед смертю не сприймає його всерйоз.
— Ви хотіли знати, де банда? — він теж усміхнувся аж до вух. — Банда здєсь, мадам!
«Мадам» уже не мала в цьому сумніву, бо від лісу до них галопували вершники. Щоб менше здіймати шуму, Ворон узяв із собою лише Вовкулаку й Біжу. Швидко роззброївши та обшукавши трійцю, до лісу їх повели пішки. Бричкою їхав услід Вовкулака, везучи на задньому сидінні три револьвери, коричневий цератовий портфель, планшетку та шкіряну польову сумку.