Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 146
Василь Шкляр
— Кури тут, — сказала Євдося. — Хочу, щоб довше твоїм духом у хаті пахло.
— А я, — він склав папірець жолобком і сипнув у нього пучку тютюну, — я не перечив Івасеві. Хай кожен тішиться тим, що додає йому віри. Не хотів доводити, що це нісенітниця, то відмовився пристати до їхнього братства з іншої причини. Такої, що й казати соромно.
— Кажи, сором'язливий ти мій, — легенько вщипнула його Євдося, всміхнувшись до Ворона самими губами.
— Бачиш, Євдосю, братчики ордену поставили перед собою занадто суворі правила: не спати в жидівських хатах, не любитися з жінками, не курити й не пити. Перше — то ще сяк-так, нехай би було, а від усього іншого як відмовитися живому чоловікові?
— Ну, звісно, та ще й такому, як ти, — знов кольнула його Євдося.
— А що я? Не такий, як усі?
— Ні, ти в нас найкращий, — сказала вона. — Тобі не гріх і в жидівській хаті переспати, якщо припече. Сам же кажеш, що перше куди не йшло…
— Ти на слові мене не лови, — Ворон видихнув такий струмінь диму, що вогник над каганцем застрибав і ледь не погас.
— Я не ловлю, я знаю, що це незабаром буде.
— Де?
— Не знаю, тоді згадаєш мене. Але ти не доказав про Івася. Що він? Покинув усе і пішов у Московію?
— Нікуди він не пішов. Коли ми брали Черкаси, гарматною стрільнею йому відірвало голову й праву руку…
— Матінко рідна, — перехрестилась Євдося.
— Ось такий знак. І скажи після цього, що над нами немає вищої сили.
— Цей знак не від Бога.
— Але чому саме голову й праву руку? Чому не ліву?
— Про це судити не нам, — сказала Євдося.
— Може, й так. А про Веремія… то я хотів у тебе спитатися. Ти ж, мабуть, пробувала щось розгадати?
— Пробувала, та не виходить. Не скрізь я можу заглянути. Раз випадає на життя, а раз… Щось плутає карти. Кидала й на зерно — те саме. Усе тут покрите великою тайною.
— Жаль. Бо я таке задумав, що мені треба знати, живий він чи ні.
— Що? Може, скажеш?
— Не тепер.
— Тоді роби як знаєш. Тільки дай мені ще раз побачити тебе на прощання.
Вона підійшла до Ворона, провела пальцями по його волоссю, чолі, бровах, довкола очей, торкнулася пучками вуст, бороди.
— Гарний… А як поголишся та обстрижешся, тебе й любка не впізнає. Саме час зробити те, що тобі раджу. Хоч як мені шкода назавжди прощатися з тобою.
Він поцілував її руку.
— Дякую тобі за все, Євдосю.
Чорний ворон, який сидів у розсосі побитого громом береста, чув, як рипнули двері і надвір вийшов знайомий йому чоловік з чудернацькою шанькою, що звисала через шию на груди, але ворон швидко здогадався, що то ніяка не шанька, а сповиток із великої хустки, де лежала, мов у колисці, дитина. Услід за ним вийшла сліпа жінка, і, коли чоловік сів на коня, здійняла руки долонями до неба.
Воронові дуже кортіло прислідити, куди ж далі повезуть це дитинча, але він уже не мав сил на далеку мандрівку. До того ж надворі стояла безмісячна ніч, а ворон не був нічним птахом, щоб в отаку непроглядь вибиратися бозна-куди. Він і так ледь-ледь добачав, що воно діється біля хати, і, коли вершник розчинився у темряві, а жінка опустилася на коліна, ворон не міг розібрати, чи то вона молиться, б'ючи поклони, чи цілує слід від копит.