Читать «Залишенець. Чорний ворон» онлайн - страница 145
Василь Шкляр
— Нутром чувствую, что ета ґлаварь. Вєді сюда хазяіна.
Привели Ілька. Він так і був у спідньому. Стояв білий, як привид. Навіть очі його були порожні.
— Кто етот бандіт?
Ілько дивився невидющими очима і мовчав.
— Немой, что лі? Чєво прітваряєшся, морда пєтлюровская? Всьо равно нє уйдьош от наказанія. Ґаварі!
Ілько ворухнув білими губами.
— Ну?! Кто он?
— Чорний Ворон…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
1
Коли проти ночі постукали у двері, Євдося відчинила, не питаючи, хто там, і впустила до хати Чорного Ворона.
— Уже? — спитала вона.
Ворон сів на лаву, ближче до божниці, де з лампадки падало тьмяне світло, і подивився на ліжко, в якому минулої осені, рівно рік тому, він одлежувався цілий місяць, а тепер тут спав Ярко — не у сповитку, а по-дорослому вкритий вовняним рядном.
— Як він?
— Нівроку, росте.
— Я знав, що в тебе йому буде найкраще, — сказав Ворон. — Але мушу відвезти його ще далі.
— Навіщо? — вона ждала, що Ворон це скаже, але не думала, що так скоро.
— Треба, Євдосю. Такий час.
— Такий. Пора тобі й про себе подумати.
— А що тут думати?
— Голи бороду та ховайся чимдалі поміж чужих. Давно казала тобі, що не буде пуття з вояцтва вашого.
— І ти вже знаєш… Біда, Євдосю. Біда, ще й велика.
— Біда ваги не має. А рятуватися треба. Мусиш подбати про себе.
— Взавтра, — сказав він. — Взавтра я зголю бороду.
— Справді? — Євдося спершу мовби й зраділа, та потім ще більший жаль підступив до серця. — Це я вже більше тебе не побачу?
— Ну, чого ж… — якось непевно промовив Ворон.
— Переночуєш у мене?
— Ні. Посиджу, поки збереш дитину.
— Хоч підвечеряй.
Євдося засвітила на столі каганець, насипала йому миску теплого кулешу, сіла на лавці й, поки він їв, усією собою дивилася на Ворона.
— А про Веремія більше нічого не чув? — спитала вона.
— Нічого. Самі тільки вигадки. Звитяга породжує легенди, а відчай — брехню.
— Так завжди велося у світі.
— Був колись у моєму загоні один тихий хлопчина, не з тутешніх, бурлака. Івасем звався. Поки воюємо, він ще нічого, а як настає затишшя, йому наче пороблено. Впадає в таку нуду, хоч викинь чоловіка, аби на інших не перейшла та хвороба. Мовчить, мовчить, та як почне говорити, то тільки про одне — про орден руки Івана Хрестителя. Він казав, що належить до таємного ордену лицарів руки святого Іоанна.
— А це що таке? — не второпала Євдося.
— Ну, таке потаємне братство, що має спільну, приховану від людей мету. Його братчики вважають, що Іванові Предтечі одрубали у в'язниці не лише голову, але й праву руку. Та найцікавіше те, що через багато літ ця рука якимось чином потрапила до москалів, і вони зберігають її мощі десь біля Пскова чи Новгорода. Саме тому кацапи збудували таку міцну державу.
— Сон рябої кобили, — сказала Євдося.
— Та вже ж. Проте лицарі ордену взяли собі за мету відшукати руку Івана Хрестителя.
— Для чого?
— А ти не здогадуєшся? Щоб викрасти й перенести її в Україну. Мовляв, лише тоді справа нашої державності матиме добрі наслідки. Бідний Івась. Він і мене агітував пристати до цього ордену й вирушити на пошуки руки.
— А ти?
Ворон поклав ложку, зашарудів у кишені, дістаючи кисет з тютюном.