Читать «Старий і море» онлайн - страница 41

«Я й не сподівався вбити їх кийком,— подумав старий.— Хоч свого часу здатен був і на таке. Та перепало обом як слід, і, мабуть, почувають вони себе не дуже добре. Коли б можна було взяти кийок обома руками, то першу я напевне вбив би. Навіть і тепер».

Дивитись на рибину він не хотів. І так знав, що від неї лишилася тільки половина. Поки він бився з акулами, сонце зайшло за обрій.

— Скоро споночіє,— сказав він.— Тоді я, мабуть, побачу відсвіт над Гаваною. А якщо зайшов надто далеко на схід, побачу світло котрогось із нових прибережних селищ.

«Навряд чи я тепер так уже далеко в морі,— подумав він.— Сподіваюся, там за мене не дуже тривожаться. Власне, тривожитись буде тільки хлопець. Одначе я певен, що він вірить у мене. Тривожитимуться старші рибалки. Та й інші теж. Люди в нашому селищі добрі».

Звертатися до риби він більше не міг: надто вже вона була понівечена. Та раптом у нього сяйнула думка.

— Півриби,— сказав він.— Колишня рибо. Мені дуже шкода, що я заплив так далеко. Я занапастив нас обох. Але ж скільки акул ми з тобою вбили й скільки покалічили. А ти сама багато їх убила за своє життя, га, стара рибо? Не даремно ж ти носиш на голові свій меч.

Старий залюбки думав про рибину й про те, як би вона розправилася з акулою, коли б плавала оце тепер на волі. «Треба було мені відрубати її меча й битися ним з акулами»,— подумав він. Але в нього не було сокири, а потім не стало й ножа.

«А коли б я відрубав його та якось зумів припнути до весла, ото була б зброя. Тоді б ми разом билися з ними. А от що ти діятимеш тепер, як вони нападуть поночі? Що ти можеш?»

— Битися з ними,— сказав він.— Буду битися з ними, доки помру.

Але тепер серед темряви, де так і не з'являлось ані відсвіту на небі, ані світла на березі й було чути лише подмухи вітру та невпинну тягу вітрила, старому раптом здалося, що він уже помер. Він склав докупи руки й відчув свої долоні. Вони не були мертві, і він міг викликати біль — прикмету життя, — просто згинаючи й розганаючи пальці. Старий прихилився спиною до корми й зрозумів, що він не вмер. Йому сказали про це його плечі.

«Мені ще треба прочитати всі оті молитви, що я пообіцяв, як вловлю рибу,— подумав він.— Але я надто стомився і зараз не можу. Візьму-но краще мішок та накрию плечі».

Він лежав на кормі, правив човном і видивлявся, чи не покажеться на небі той відсвіт. «У мене лишилося тільки півриби,— думав старий.— Може, поталанить довезти додому хоч перед. Належиться ж мені хоч трохи того талану. Ні,— заперечив він собі.— Ти сам потоптав свій талан, коли заплив так далеко в море».

— Не будь дурнем,— мовив він уголос.— Дивись краще, щоб не заснути, та кермуй човном. Тобі ще може добряче поталанити.

— Я б залюбки купив собі хоч трохи того талану, коли б знав, де його продають,— зітхнув він.

— А за що ж би я його купив? —тут-таки спитав він сам себе.— Може, за загублений гарпун, чи за зламаний ніж, чи за дві негодящі руки?