Читать «Гробниці Атуану» онлайн - страница 5

Певна річ, дівчинка знала більше, ніж пам'ятала. Від неї ніколи нічого не приховували. І все ж, коли їй було сім чи вісім років, вона, не зводячи очей зі свого челядинця, запитала:

— Манане, я хочу, щоб ти розповів, як мене знайшли!

— Але ж, дитинко, ти сама все знаєш...

Вона й справді знала. Адже Тар, ота висока худа жриця, котра очолювала процесію у день Відродження, не раз розповідала їй про це своїм сухим голосом. По суті, дівчинка вивчила напам'ять кожне її слово. От і тепер, не зводячи погляду з Манана, мала промовила:

— Так, я знаю. Після смерті Єдиної Жриці Гробниць Атуану належить протягом місяця учинити обряди похорону й очищення. А потому спеціально обрані Жриці та стражники Гробниць вирушають у далеку дорогу. Перетнувши пустелю, вони мандрують містами та селами, шукаючи дівчинку, котра народилася у ніч смерті Єдиної Жриці. Знайшовши таку дитину, атуанські посланці стежать за нею, аж доки їй не виповниться п'ять років. Дівчинка повинна бути здоровою тілом і бистрою на розум, без жодної вади чи навіть дрібного ґанджу — бо тільки у такому немовляті може відродитися вічна душа покійної Єдиної Жриці. Якщо дитина відповідає всім цим вимогам, про неї доповідають в Авабат, самому Богокоролю, а тоді забирають сюди — на науку до храму Безіменних. Навчання триває рік, а тоді дівчинку врочисто ведуть у Тронну Залу і там віддають її ім'я Безіменним. Відтак вона також стає безіменною — Архою, "поглинутою" силами пітьми Єдиною Жрицею Гробниць Атуану.

Дівчинка чула цю розповідь десятки разів, однак їй ніколи не спадало на думку дізнатися у Тар про якісь додаткові подробиці свого минулого. Її кощава наставниця хоч і мала доволі м'яку вдачу, проте спілкуватися з нею було важко, бо вона жила лише за власними непорушними законами. Втім, Арха дуже поважала Тар. Манан же був набагато простішим чоловіком — щойно дівчинка заводила мову про минуле, як він одразу починав розповідати:

— Через три дні після того, як зійшов молодик, тобто рівно через місяць після смерті Архи Колишньої, ми вирушили в дорогу. Спочатку подалися на північний захід — у Тенакбах. Це досить велике місто — тисяча будинків, не менше! Хоча люди кажуть, що з Авабатом його все одно не порівняти... Так чи інак, але в Тенакбаху ми не знайшли того, що шукали. Тож рушили на північ, у гори. Власне, саме там я народився — серед блакитних гір, стрімких потоків і вічнозелених полонин. Справжній рай! Не те, що тутешня пустеля... — хрипкий голос Манана ледь чутно затремтів.