Читать «Гробниці Атуану» онлайн - страница 23

Тар показала Арсі безліч потайних лазівок — навіть просто неба, серед скель, знаходилися двері, що вели у підземелля. Мережа мурованих кам'яних тунелів вкривала всю територію Гробниць. А подекуди підземні стежки навіть виходили за межі Могильного муру! Ніхто, крім Архи, обох Верховних Жриць та їхніх стражників Манана, Уато і Дюбі, навіть не підозрював про існування цього лабіринту. Десятки людей щодня проходили над тунелями, проте їм цілком вистачало непевних чуток про існування темниць під Могильними брилами. Втім, коли йшлося про Безіменних чи їхні володіння, то зазвичай ніхто не виявляв надмірної цікавості. Мабуть, усі відчували, що від тих знань годі сподіватися чогось доброго. Однак Арха аж тремтіла від цікавості, і не могла залишатись байдужою, коли дізналася про Лабіринт. Але будівничі ретельно заличкували входи до підземелля то в плитах підлоги, то серед скель на пустирищі — словом, вона не помітила нічого. Навіть у Малому Домі потаємну ляду їй показала Тар.

Якось увечері Арха, прихопивши каганець, спустилася в підземелля. Не запалюючи вогню, вона дійшла до входу в Лабіринт і, не вагаючись, рушила назустріч невідомості. Через кількадесят кроків у суцільній темряві вона наткнулася на обмуровану каменем залізну раму. Вона ще ніколи не ходила далі. Через Залізні Двері Арха увійшла до довгого тунелю, і коли той почав повертати праворуч, запалила свічку й вгледілася навколо. Палити світло тут не заборонялося — це місце не вважалося аж таким священним. То був Лабіринт, неймовірна заплутаність якого жахала і вражала уяву.

Вогкі голі стіни, кам'яне склепіння та долівка зусібіч оточували дівочу постать з каганцем у руці. А ще — мертве повітря та непроникна пітьма, що чигала попереду та наздоганяла ззаду.

Усі тунелі були однаковими, так само сходилися, розходилися та перетиналися. Арха уважно рахувала повороти і відгалуження, вголос повторюючи настанови Тар, хоч і так знала їх напам'ять. Дівчині зовсім не хотілося заблукати у Лабіринті. У Підмогиллі та сусідніх із ним переходах її ще могли б відшукати Косіль чи Тар; зрештою, Манан теж непогано знав той керунок, бо Арха кілька разів брала його із собою. Проте в Лабіринті ніхто з них не бував. Якби Арха заблукала у цих тунелях, то вибратися з Лабіринту їй би не допомогло навіть те, що жриці гукали б за нею, шукаючи її у Підмогиллі, за якихось півмилі звідси. Арха уявила, як їхні голоси відлунюють у тунелях, а вона намагається бігти на звук, однак, не знаючи дороги, губиться остаточно. Дівчина так яскраво це собі уявила, що аж зупинилася, немов і справді почула далекий голос. Проте Арха не заблукає, о ні! Вона буде дуже обережною. Та й Лабіринт, як-не-як, не чужий для неї! Безіменні підкажуть їй правильну дорогу і не дадуть збитися на манівці.

Як на перший раз, Арха не заходила надто далеко, однак і цього було досить, щоб відчути дивне, гірке і водночас приємне відчуття цілковитої самоти і незалежності, яке ставало дедалі сильнішим і привабливішим... Вона дійшла до Карбованої Зали, побувала на перехресті Шести Шляхів та в Останньому тунелі, блукала у химерній плутанині ходів, що вели до Зали Кісток.