Читать «Гробниці Атуану» онлайн - страница 12

Утім, Арха після Ритуалу, як завжди, подалася до Малого Дому, де вона ночувала сама. Нічний легіт приємно торкався її чола. У чистому весняному небі густо, наче стокротки на смарагдовому моріжку, висіялися зорі. Але дівчинку не обтяжували спогади про квіти чи зелені галявини. Та й у небо вона не дивилася.

— Агов, мала!

— А-а-а... Це ти, Манане?.. — мляво озвалася Арха.

З темряви виринула дебела постать стражника. Його лиса голова виблискувала під зоряним небом.

— Тебе покарали?

— Ти ж знаєш, що мене не можна карати.

— Що правда, то правда.

— У них на мене рука не підніметься! Вони не сміють!

Здоровенний, вайлуватий стражник завмер, опустивши руки. Коли він підійшов ближче, Арха відчула запах дикої цибулі, яким сьогодні відгонила просякла потом і шавлією Мананова сутана.

— Хай-но тільки спробують мене зачепити! Я — Арха! — пронизливо та гнівно вигукнула дівчинка і несподівано заридала.

Манана не здивував цей вибух почуттів, він лагідно пригорнув малу до себе, погладив її заплетене волосся.

— Ну годі, годі, бджілко!..

Хрипкий голос старого відлунював у його широких грудях. І хоча сльози дівчинки незабаром висохли, однак вона продовжувала тулитися до Манана, немов боялася впасти.

— Бідолашка, — зітхнув стражник і, підхопивши малу на руки, поніс до Малого Дому. Біля порога він опустив її на землю.

— З тобою все гаразд, крихітко?

Арха мовчки кивнула і зникла у темряві за дверима.

В'ЯЗНІ

Косіль важко ступала коридором Малого Дому. Небавом її висока огрядна постать заступила двері кімнати. Приклякнувши на одне коліно, жриця схилила голову (при цьому на її гладких круглих боках одразу випнулися широкі брижі сала).

— Повелителько...

— Що сталося, Косіль?

— Досі мені доводилося дбати про деякі речі, що стосуються Храму Безіменних. Але тепер, я гадаю, вже настала пора перекласти Ці обов'язки на твої плечі. Звісно, якщо ти не проти.

Здавалося, Арха усім своїм єством поринула в роздуми. Та насправді в її голові не промайнуло жодної думки. А втім, незабаром незворушний вираз зверхності й погорди щезнув з обличчя юної жриці. Не без лукавства, вона запитала:

— Натякаєш на Лабіринт?

— Ні, туди ми поки що не підемо. А от навідатися до Підмогилля нам з тобою доведеться...

У голосі Косіль відчувався страх. Хоча, звісно, вона могла й удавати переляк, аби тільки наполохати Арху. Дівчинка спокійно підвелася і байдужно промовила:

— Дуже добре.

Але насправді, йдучи слідом за жрицею Богокороля, Арха аж нетямилася від утіхи: "Нарешті! Нарешті я побачу свої володіння!"

Нещодавно їй виповнилося п'ятнадцять. Більше року минуло відтоді, як вона стала повновладною Єдиною Жрицею Гробниць Атуану, верховною черницею Карґадського королівства, з якою мусив рахуватися сам Богокороль. Тепер усі ставали перед нею навколішки — навіть похмура Тар і Косіль. Усі ставилися до неї з підкресленою шанобою. Але загалом усе це мало що змінило у її житті — воно повернулося у звичне річище відразу ж після церемонії посвячення. Арха й досі пряла вовну, ткала чорне полотно, молола борошно, брала участь у відправах. Щовечора вона разом з усіма співала Дев'ять Гімнів і благословляла на ніч двері, а двічі на рік, окропивши козячою кров'ю брили Гробниць, витанцьовувала перед Порожнім Троном танці Темного місяця. Так промайнув цілий рік. І був він, як дві краплі води, схожим на попередні. Та невже й решту свого життя вона проведе так само?