Читать «Ловці перлів» онлайн - страница 86

Він дивився навколо себе. Море схоже було на велику ясно-блакитну тарілку, посеред якої сидів він, Ель-Сейф, і чекав, коли його з'їсть сонце. Довго тривати так не могло. Ель-Сейф розумів це, і йому раптом стало смішно, коли-він уявив собі сонце, яке нібито їсть його. Він сидів там до самого вечора, потім напівлежав, а коли сонце заходило, то Ель-Сейф уже не зійшов долі, щоб лягти у воду. Та, зрештою, солона вода, ятрячи шкіру, тільки посилила б нестерпну спрагу…

Ель-Сейф лежав над морем на своїй «тарілці», його голова з чорним скуйовдженим чубом та з чолом, позначеним шрамом у вигляді меча, спочивала на камені. Ель-Сейф дивився на зорі. Потім прилетіла комашня й заспівала тонесенькими голосочками.

Він чув той спів, але вже не сприймав дотиків дрібнесеньких мечів. Думав про те, що він сказав Шоа, але це вже було швидше марення, ніж думки… Під ним фосфоресціювало море, насичене планктоном, як і тієї ночі, напередодні Ауссиної смерті.

Наступного ранку до берега підплив корабель «Массауа», й каїд з нахудою, серінджем та кількома матросами зійшли на берег, щоб поховати засуджених, як цього вимагає пророк. Шоа був уже мертвий. Вони довго шукали Ель-Сейфа, а коли знайшли його на тому високому ліжкові, він іще дихав.

Каїд схилився над Ель-Сейфом. І раптом— ніби ледь чутний брязкіт янтарних чоток відігнав сон — Ель-Сейф розплющив очі й, усміхаючись, прошепотів:

— Ми матимемо більше голів…

Каїд здивовано закліпав очима за скельцями окулярів.

— Збожеволів! — сказав він. — Іншаллах. Така воля аллаха.

ПІСЛЯМОВА

Пан Бабелон купив у Бендер-Аббасі свою королеву перлин. Заплатив за неї багато, але він міг собі це дозволити, бо Саїдові перли дісталися йому задурно.

Йдучи містом до пристані, пан Бабелон уявив собі своє, тепер уже повне кольє, й це так потішило його, що він підійшов до гурту сліпих жебраків і з власної волі подарував срібну монету хлопчикові з запаленими гнійними очима. Хлопчина спробував монету зубами й, упевнившись, що це срібло, вибіг спотикаючись із гурту (він погано бачив) й почав закликати всі блага на голову доброчинцеві. Це був Ісса.

Пан Бабелон усміхнувся; велике, приємне почуття сповнило його, почуття, яке завжди викликають великодушні вчинки.

Може, це почуття додало панові Бабелону відваги, а може, йому не давали спокою перли, якими набита була його кишеня, але ще того ж дня він відплив назад, у напрямку до Джибуті й Червоного моря. Та, зрештою, він був певен, що Ель-Сейфа вже знешкоджено. Пан Бабелон стояв на палубі й дивився на зграйки летючих рибок, які, виблискуючи перламутром, вихоплювалися над хвилями Індійського океану. Пан Бабелон милувався ними й водночас подумки підраховував, скільки запросити з фірми «Роземан» за сто дев'ятнадцять красунь, які лежали в нього в кишені. В Джибуті, почувши про Ель-Сейфову смерть, він усміхнувся, купив собі букетик жасмину й з насолодою вдихнув аромат. Потім спокійно вирушив собі далі в першому класі поштового пароплава. Спираючись за звичкою на поруччя палуби й спостерігаючи за нескінченною грою хвиль у протоці Баб-ель-Мандеб, пан Бабелон уявляв себе в цілком інших місцях, над іншим, не таким спекотливим морем, в іншому, набагато приємнішому середовищі…