Читать «Ловці перлів» онлайн - страница 85

Тієї ночі Шоа вже не ліг у воду. Він не зрушив з місця, бо рух — це ознака життя. А Шоа був мертвий, хоча ще й дихав.

Зате Гамід забрів у воду аж по самісіньку шию й стояв там, вигукуючи поперемінно то прокляття, то благання… Потім він закричав, що бачить світло, що бачить човен з ліхтарем на носі, що човен цей підпливає… А тоді Гамідові здалося, ніби човен цей підпливає занадто повільно, немов вагаючись… Гамід кинувся йому назустріч, волаючи:

— Ось де я! Ось де я! Я чекаю!

Гамід заплив далеко, бо довго ще лунав його крик. Потім крик ущух, і Гаміда вже більше ніхто не бачив.

На ранок тіло в Шоа набрякло, вкрите безліччю дрібненьких ранок. Та проте, незважаючи на страхітливий набряк, здавалося, ніби те тіло поменшало, ніби зсохлося. Щось із нього зникало, не лишаючи слідів. І Ель-Сейф пригадав Ауссину кров. Він схилився над Шоа й покликав його. Але Шоа не відповів, хоч серце в нього ще билося.

Ель-Сейф відчув жахливий тягар самотності й кинувся бігти уздовж огорожі з потворних коренів, лякаючи пеліканів, аби тільки бачити помахи їхніх крил, аби тільки чути клацання їхніх дзьобів, аби тільки не бути таким самотнім. Але пелікани знову посідали й почали реготатись, і здавалося, ніби то в них не дзьоби, а величезні підборіддя та величезні насмішкуваті губи. Вони видалися Ель-Сейфові саладинами, й він став кидати в них камінням, вигукуючи:

— Забирайтесь геть з нашої землі! Ви, втілення всіх гріхів!

Але раптом Ель-Сейф схаменувся й збагнув, що починає поводитися так само безглуздо, як і Гамід. Він сів і замислився… Потім спробував вилізти на живопліт, сподіваючись знайти пеліканячі гнізда й покуштувати яєць. Але на це йому вже забракло сили.

Ель-Сейф знову впав у відчай і став рвати на собі волосся, кричучи спраглим горлом:

— Це я винний у всьому! Аллах дав мені голову, але я не вмію мізкувати нею! А вони вміють, вони вміють мізкувати нею!..

І замовк. Довго стояв він так, дивлячись, як регочуться пелікани.

А тоді сів, не ховаючись від сонця, й знову дивився на пеліканячі малесенькі голови й величезні насмішкуваті губи…

Потім пішов до Шоа.

— Шоа, — зашепотів Ель-Сейф, — їх не більше, ніж нас, але вони вміють мізкувати своїми головами. От і виходить, ніби в них більше голів, а в усіх тих головах одні й ті ж самі думки, одна й та ж сама мета… Наче всі ті голови ростуть з одного тіла…

Але Шоа не відповів, хоч серце в нього ще й досі билося.

Ель-Сейф сів до Шоа в затінок, і раптом його наче огорнула мла спокою. Рівновага повернулася до Ель-Сейфа. Тепер він уже знав… Спрага судомила йому вуста, на язиці було гидко й сухо, але він не зважав на це.

— Шоа, — шепотів Ель-Сейф. — Моєї голови виявилося замало… Та коли ми також матимемо більше голів, і наче з одного тіла…

Він замовк, бо язик набряк від спраги й не підкорявся вже йому.

Над силу видерся Ель-Сейф на скелю. Це виснажило його, й він сів там, де найдужче пекло сонце. Але Ель-Сейфові було байдуже.