Читать «Ловці перлів» онлайн - страница 20

Мирко Пашек

З роками на Саффарових литках і стегнах наросло трохи м'яса, та однак це були довгі, худі ноги африканця. Зате груди стали напрочуд широкі, а м'язи рук — наче з тикового дерева. Коли тепер Саффар з веслом у руках сидів у гурі, то здавався живим втіленням сили. Це враження посилювалось контрастом хирлявим чоловіком, який сидів у тому ж човні. Це був також сомалієць, звали його Раскалла, а вигляд він мав такий, наче от—от помре. В нього були очі зацькованого звіра — він іще не звик спускатися на великі глибини.

Коли човен доплив до місця ловів, Раскалла з сіткою й каменем пірнув, так само, як колись пірнав Аусса. Потім пірнув Саффар.

Аж тут Раскалла, квапливо озирнувшись, вдався до жахливого злочину: він зіщуливсь у човні, взяв одну скойку, яку щойно дістав з дна моря, й відкрив її ножем, шукаючи перлину…

Він чинив так уже багато днів у той час, коли Саффар був під водою. Але завжди відкривав лише одну перлову скойку, благаючи в аллаха про милосердя. Раскалла знав, які муки чекають на ловця, що привласнить перлину, й боявся. Але ще дужче боявся він аллаха. Тому відкривав щоразу лише одну скойку, молячись, і переконуючи самого себе, що він не хоче красти й не краде: адже він міг покласти в сітку саме на цю перлову скойку менше! А коли він узяв на одну більше, то вона належить йому.

Але досі Раскалла не знайшов у скойках жодної піщинки. Тому він і далі спокушав долю, бо повинен був знайти перлину! Він відчував, що інакше незабаром помре.

А Саффар знав, що Раскалла потай шукає перли, бо коли він одного разу здіймався на поверхню, то побачив черепашку, яка повільно, наче сухий лист, падала на дно. Її міг викинути лише Раскалла. Але Саффар мовчав, бо знав, чому Раскалла ризикує наразитися на муки, і бажав лише одного, щоб він тих мук не зазнав.

Раскалла був один з тих небагатьох ловців перлів, які почали пірнати вже в дозрілому віці. Ще рік тому він жив у Сомалі, рибалив і вирощував ефіроносні рослини, з яких видобувається ароматна олія. Рибу він носив на базар, а врожай ефіроносів продавав саладинові, бо більше нікому було його збувати. Саладин сидів у себе вдома, закутаний у білий бурнус, і курив наргіле. В селищі був лише один саладин, якому й носив Раскалла свій урожай. І в кожному селищі було по одному саладинові, й кожний з них сидів і курив наргіле. Скільки саладинів — стільки наргіле; скільки селищ — стільки саладинів. Це були арабські купці, вони мали різні імена, але народ називав їх саладинами. А саладини називали народ «баркале», тобто «безподушечник», що рівнозначно жебракові, або волоцюзі.

Минулий рік був багатий на рибу та ефіроноси. Раскалла назбирав трохи грошей і привів до своєї хати дружину. Щоб віддати шану «своєму» саладинові й забезпечити собі його дружбу, він надіслав йому в дарунок риби. Але трапилось так, що саладин, поївши риби, почав блювати й кілька днів по тому не міг курити наргіле. Він привселюдно обізвав Раскаллу негідником і звинуватив у тому, що Раскалла хотів отруїти його рибою. Тоді Раскалла втратив тяму й сказав, що саладин, мабуть, обжерся, як це буває з усіма саладинами. Реготу було на все селище, а саладин так розгнівався на Раскаллу, що відмовився купити в нього наступний урожай ефіроносів. Раскалла пішов до сусіднього селища, але й тамтешній саладин відмовився, додавши, що він не збирається торгувати з лихослівним баркале. Тоді Раскалла зрозумів, що звістка про сварку перелетіла через гори, й він уже ніколи не зможе продати свої ефіроноси.