Читать «Ловці перлів» онлайн - страница 19

Зусиллям волі пан Бабелон звільнився від чарів: адже перш за все він був купець.

— Я куплю їх, Саїде, — мовив він. — Скажи яку завгодно ціну. Або продай хоч деякі з них, адже ти маєш їх більш ніж досить.

— Мені їх не досить, — хтиво засміявся Саїд. — І ніколи не буде досить! Я не лише Володар цих перлин, я їхній коханець!

Він схопив посудину й, усе ще сміючись, поніс до скрині.

— Я не продам їх, навіть коли б помирав і голоду. А я ж не помираю. Навіщо мені гроші? Гроші не мають душі. А в перлів вона є. Тому вони й гинуть на тілі дурних жінок. Хіба ти не знаєш про це?

Пан Бабелон не відповів. Він знав, що в перлин немає душі, але знав також, що вони не вічні, що їх отруює піт, що вони згасають V нездорових випарах, що вони розкладаються під впливом повітря. І те, що Алі Саїд називав «смертю» чи «загибеллю» перлини, пан Бабелон називав «хімічною реакцією».

— Тому ти й тримаєш їх у воді? — спитав він. — Щоб не загинули?

— Так, — кивнув Алі Саїд. — У чистій дощовій воді вони не старіють і не вмирають.

Він замкнув скриню. Пан Бабелон підвівся:

— Але ж ти постарієш і вмреш, Саїде. А сина в тебе немає…

Алі Саїд замішався.

— В мене буде син… Якщо на це воля аллаха, — додав він поквапливо.

— Гаразд. Я зачекаю й куплю перлини в нього, — засміявся пан Бабелон. — Я дуже терпелива людина.

Засміявся й Саїд, а в Башира від сміху затрусилося обличчя.

Того ж вечора пан Бабелон відплив назад до Массауа. Вночі він і справді погано спав, може й тому, що море було неспокійне.

За тиждень після цього Зебіба народила Алі Саїдові сина. Це була вельми квола дитина, й усе промовляло за те, що вона не житиме. Тому дитину назвали смиренним ім'ям Абдаллах, тобто Раб Божий.

ЧАСТИНА ДРУГА

1

Ауссина смерть була лише першим дрібнесеньким кроком на шляху до бурхливих подій. Ще довго потому тривав спокій, чи, може, то тільки так здавалось. І лише тоді, коли Саїд додавав до свого скарбу сто шістнадцяту перлину, події почали розгортатися блискавично.

Це сталося 1913 року. Корабель Саїда «Йемен» стояв на якорі на південь від Дахлака. Командував ним нахуда хаджі Шере — тепер уже зморшкуватий, наче стара фіга, з білою—білою бородою, — а найстаршим норцем був сомалієць Саффар, той самий, що хлопчиком носив каміння на Ауссину могилу.

Про Ауссу вже давно забули. Та й з усієї команди старого «Ель-Кебіра» залишилися тільки ці двоє, хаджі Шере й Саффар; а решта зникли, так само, як і «Ель-Кебір».

Але зовні ніби ніщо не змінилося — «Йемен», мов рідний брат, схожий був на колишній «Ель-Кебір». І знов по морській гладіні снували довгі, стрункі човни—гурі, але тепер їх було сім, і в них були інші, але теж смаглявошкірі, ловці перлів — данакільці, сомалійці та галлійці, й два хлопчики так само готували їжу на кораблі. Був на кораблі й новий огрядний серіндж, якого звали Бен Абді. Це був високий сутулий чоловік, у якого безупинно свербіла спина, й він щохвилини чухав її довгим скреблом з риб'ячої кістки.