Читать «Ловці перлів» онлайн - страница 13

Серінджеве обличчя все ще було червоне від обурення. Але Саїд не зважав на це. Ключиком, якого носив на ланцюжку на шиї, він відімкнув Йєменську інкрустовану скриньку. Відрахував сорок фунтів. Двадцять фунтів — третина прибутку — була Саїдова пайка за оренду корабля. Але, зважуючи сорок фунтів на долоні, він завагався…

Серіндж закусив губу, а нахудині очі шалено затанцювали.

Алі Саїд додав іще один фунт:

— Ловцеві, який знайшов її,

— Він мертвий! — вигукнув серіндж. Дихання вихопилося з його вуст зі свистом, наче пара.

— Іншаллах. Така воля аллаха, — сказав Алі Саїд і взяв монету назад. Хаджі Шере, витріщивши очі, спостерігав за цим жестом. Потім мовчки згріб гроші. Саїд плеснув у долоні, й Башир увійшов так швидко, немовби чигав під дверима, його драглисте обличчя трусилося під беззвучного реготу…

— О сину ослиці та барана! — загорлав серінджеві в обличчя нахуда, коли вони вийшли з Саїдової резиденції. — О сину ослиці та барана! Чого ти плещеш язиком, мов та жінка, коли тебе ніхто не питає!

Серіндж знову спаленів, але тепер уже від сорому.

— Саїд однаково дізнається, що ми втратили людину, — зауважив він розгублено, витираючи полою бурнуса піт з чола.

— Але не ту, що знайшла перлину! О ти, сину тисячі ослів та баранів!

Серіндж не відказав нічого. Він був купцем, і тому ця ганьба для нього була потрійна.

Вони рушили до пристані, але трохи згодом зупинилися, щоб за давнім звичаєм поділити гроші: одну частку серінджеві, дві — нахуді. Серіндж дістав тринадцять фунтів, нахуда — двадцять шість, і ще один фунт залишився.

Потім вони пішли далі. Ще здалеку почули голоси своєї команди. Чоловіки співали високими голосами, наче птахи, — раділи, що нахуда та серіндж віднесли Саїдові перлину й принесуть багато срібла. Тому й співали. Співали про жирних баранів, яких вони засмажать на рожні й з'їдять, про курей, яких зварять і з'їдять, про мед, в якому, наче риба, плаватимуть коржі, про дзвінке срібло, про жінок з великими чорними очима, яких вони куплять за те срібло… Вони співали, як діти, тішачись своїми мріями. І маленький галлієць співав про жир, що стікатиме зі смаженого барана і сичатиме на вогні, наче гадюка. І хлопчик Саффар співав про ніж, якого він купить у Массауа й носитиме на мотузку на шиї, як дорослі чоловіки. Всі співали. Ранок був чудовий, і грона фініків уже достигали у верховітті пальм.

Та ось прийшли нахуда й серіндж, але їхні обличчя були похмурі. Чоловіки замовкли. А нахуда, зійшовши на палубу й звівши у відчаї руки до неба заволав голосом пророка:

— Аллах справедливий! Він виправить усі кривди й покарає зло!

Потім він замовк і, присівши навпочіпки, затулив руками обличчя. Ловці забули про свою радість і, з'юрмившись навколо, жебоніли щось тихо та боязко.

— Аллах акбар, — сказав серіндж, — аллах всемогутній. Він винагородить на небі справедливих, які постраждали за життя. Це єдине, що мене втішає. Ми мало дістали за перлину.