Читать «Незвичайні пригоди експедиції Барсака» онлайн - страница 147

З палацу видно було цю групу. Не наважуючись більше ні виступати знову, ні повернутись на завод, де вони залежали б від примхи божевільного, напівмертві від голоду, знесилені, вони лежали на землі, просто неба, атаковані ворогами, які безперешкодно могли обстрілювати їх з правого берега Червоної річки та з тераси палацу, чи навіть напасти на них ззаду, з кругової дороги.

Серед них Джейн Бакстон з радістю пізнала Сен-Берена і доктора Шатоннея. Отже, ніхто з її друзів, і особливо той, хто був їй дорожчий за всіх, досі не загинув під час цих жахливих пригод.

Та не встигла вона зрадіти, як з вищих поверхів палацу почулися глухі удари. Неважко було розібрати, що вони доносилися з тераси — це замкнені там намагалися підняти кам’яні плити підлоги. Та споруда була міцна ї не піддавалася. Проте, хоч Вільям Ферней і його спільники теж встигли зголодніти, але ще не надто ослабли, а тому можна було не сумніватися, що вони кінець кінцем доб’ються свого. І справді, близько шостої години вечора підлога тераси була пробита, і обложеним довелось очистити четвертий поверх. Вони перейшли на третій, замкнувши за собою окуті залізом двері, і чекали, що буде далі.

Джейн Бакстон скористалася з цього моменту, щоб розповісти Барсаку й Амедееві Флорансу про свої пригоди після того, як вона пішла з заводу, про несподівану зустріч зі своїм братом Льюїсом і про жахливе відкриття, що Гаррі Кіллер насправді теж її брат, Вільям Ферней. Тепер, якби їй і Льюїсу не судилось повернутися в Англію, Амедей Флоранс і Барсак зможуть засвідчити невинність Джорджа і Льюїса Бакстонів, обвинувачуваних у злочинах, яких вони не вчинили.

Близько сьомої години стеля третього поверху почала тремтіти від глухих ударів. Вільям Ферней і його банда, відпочивши, знову взялися до роботи. Довелося знов спускатись.

Пробити другу стелю було теж нелегко. До другої години ночі безупинні удари лунали по всьому палацу. Після цього дві години панувала тиша: Вільям Ферней спустився з четвертого поверху на третій, і знову влаштував перепочинок.

Коло четвертої години почулися удари в стелю другого поверху. Не чекаючи, поки її проб’ють, усі поспішили на перший поверх. Це був останній захисток обложених. Далі їм лишалось або спуститися в камери підземелля, або відступати, відступати до виходу з палацу, а там — умерти.

Поки Вільям Ферней силкувався подолати ще одну перепону, на безхмарному небі зійшло сонце. Можна було тепер бачити, яких розмірів досягла катастрофа. Під владою блеклендського деспота лишалися віднині самі руїни. Місто було зрівнене з землею. Тільки два будинки ще самотньо височіли в центрі кварталу Веселих хлопців, якраз напроти палацу. Через кілька хвилин після того, як зійшло сонце, вони теж були зруйновані, довершуючи спустошення правого берега.

Проте вибухи не тільки не припинились, а, навпаки, ще почастішали. Покінчивши з правим берегом, Марсель Камаре напав на лівий, і тепер настала черга заводу. Але він спрямовував свою нищівну діяльність дуже розсудливо. Будинки робітників, цехи, склади він висаджував у повітря поступово, невеличкими частинами, немов бажаючи продовжити насолоду, а важливих об’єктів, наприклад, машин, які виробляли енергію для його жахлиг вої справи, він не зачіпав.