Читать «На каравелі "Улюбленець Нептуна"» онлайн - страница 86

— Що, що? — не зрозумів Федя.

Алхімік спокійно повторив і викладав далі вчення середньовічних астрологів про взаємозв’язок металів і планет:

— Залізо відповідає Марсу, олово — Юпітеру, срібло — Місяцю, мідь — Венері, золото — Сонцю, свинець — Сатурлу, ртуть — Меркурію.

— Цього ніхто й не збирається заперечувати, — зауважив стерничий.

Кудряш не витримав і розсміявся. Таку дурницю йому доводилось чути вперше.

“Чому Франсіско погоджується з Гуго? — подумав Федя. — Невже й він гадає, що існує тільки сім металів? А вольфрам? А нікель? Молібден? Магній? Алюміній? Титан? Хром? Платина? Марганець? Цинк?.. Та хіба всі згадаєш одразу… Може, розповісти їм про великого російського хіміка Менделєєва, про його знамениту періодичну систему елементів?.. Ні, не стану їх переконувати, зроблю інакше. Адже цьому старому невігласу словами нічого не доведеш. Його треба загнати на слизьке фактами, неспростовними доказами…”

Федя згадав про алюмінієвий гребінець, який носив у кишені. Хлопчик простяг його алхімікові й запитав:

— З якого, на вашу думку, металу зроблено цю річ?

Гуго нерішуче взяв гребінець, понюхав його, спробував на зуб, навіть кілька разів лизнув, але визначити метал так і не зміг.

— Може, вам допомогти? — посміхнувся Федя.

Він, звичайно, знав, що алхімік не міг дати правильної відповіді. Адже алюміній люди навчились витоплювати з бокситів лише після того, як поставили собі на службу електричну енергію. Ясна річ, що не знав про нього й Франсіско. Як і Гуго, він з подивом розглядав предмет, виготовлений з невідомого металу.

Нарешті астролог наважився.

— Срібло! — крикнув він і тут же поправив себе: — Ні, не срібло… Це, — він кинув геть гребінець, — це сатанинська вигадка! Такого металу немає на землі!

Франсіско нагнувся й підняв гребінець.

— Але ж це метал, — запевнив він. — Я не маю жодного сумніву, що це метал. — І, звертаючись до Феді, запитав: — Як він зветься, герцог?

— Алюміній, — пояснив хлопчик. — Його добувають за допомогою…

— Єресь! — вигукнув Гуго. — Я був викладачем в усіх найбільших університетах Європи… Останні п’ятнадцять років я провів у Саламанкському університеті, де десять тисяч студентів слухали мене, боячись пропустити бодай слово! Я викладав там риторику, богослов’я, астрологію, керував обсерваторією і…

— Дозвольте, — перебив Франсіско, пильно дивлячись на алхіміка. — Як же це могло бути?

Суперечка скоро привернула увагу матросів. На палубі зібрався чималий натовп. Навіть кок прибіг із ополоником у руці.

— В ті роки, — обводячи поглядом присутніх, пояснив стерничий, — я був лиценціатом цього університету, протягом двох років читав курс риторики, але вас там не бачив…

— Я тебе теж там не бачив, — огризнувся Гуго.

Не кажучи ні слова, на здивування присутніх, Франсіско раптом кинувся у свою каюту.

— Бачили? — переможно вигукнув астролог і зареготав: — Ха-ха-ха! Злякався самозванець!

Та не минуло й хвилини, як Франсіско повернувся, тримаючи в руках білий аркуш паперу. В куточку його на червоному шовковому шнурку теліпалася воскова печать.