Читать «Чорні зорі» онлайн - страница 95
Володимир Іванович Савченко
— Це та сама речовина, від якої…
Самойлов почув за спиною чиєсь дихання і вчасно озирнувся: позаду мовчки стояли оператори. Їм було цікаво: всі знали, що Самойлов розслідує причини катастрофи в Ядерному інституті.
“Скажи їм зараз, — майнуло у Миколи в голові, — таку паніку зчинять, що…”
Він сухо звернувся до операторів:
— Ідіть на свої місця, товариші. Стежте за мезонаторами.
Люди в білих халатах зніяковіло розбрелися.
— У тебе ключі від кабінету? — спитав Самойлов Кованька. Той порився в кишенях, знайшов. — Я піду подзвоню директорові, а ти тимчасом перевір усі вакуумні системи й увімкни допоміжну відкачку.
Самойлов прочитав німе запитання в карих Кованькових очах.
— Це… те саме, що спричинило вибух у лабораторії Голуба, — стиха сказав Самойлов. — Тільки нікому ні слова, інакше… сам розумієш…
**
*
Голос у Власова був сонний і благодушний. Очевидно, директор уже збирався лягати.
— Здрастуй, Миколо Миколайовичу! Звідки ти дзвониш?
— Я з заводу, Альберте Борисовичу… — Самойлов запнувся. — Товаришу директор, я вимагаю негайно зупинити завод, точніше — мезонаторний цех.
— Що-о? Ти збожеволів! — сонливість у директоровому голосі як рукою зняло. — В кінці року! Ми ж зірвемо план! Та в чому, власне, справа?
— Справа невідкладна, Альберте Борисовичу. Я прошу вас зараз же приїхати на завод.
— Гаразд! — Власов сердито повісив трубку.
**
*
Якій бачив, як, блиснувши фарами, під’їхала до прохідної довга чорна машина. Повз нього швидко пройшов невисокий огрядний чоловік у плащі й напіввійськовому кашкеті. Вартовий виструнчився. “Власов! — здогадався Якін, дивлячись йому вслід. — Значить, Микола вже почав діяти…”
Отже, їхнє припущення виявилось правильним: сам директор приїхав. А він сидить тут, немов бідний родич, нікому не потрібний. Якін почервонів від образи, згадавши, як чверть години тому йому довелося пояснювати солдатові, хто він такий, чому тут і на кого чекає.
Він поглянув на годинник: ого, уже пів на другу! А що, коли Самойлов застряне там на всю ніч? І таксі не знайдеш, а до міста кілометрів п’ять по снігу…
Через півгодини сталося найобразливіше: Самойлов вийшов і, не помічаючи на лаві Якіна, швидко попрямував до машини. Яків гукнув його дзвінким від обурення голосом. Микола оглянувся і ляснув себе по щоці:
— Ах, чорт! Я ж зовсім забув про тебе! А знаєш…
— Знаю! — голосно перебив його Якін: він вирішив сказати все, що думає про Самойлова. — Давно зрозумів, що ти хочеш відставити мене від цієї справи. Ну, що ж, Якіна всі відпихали! Він зробив свою справу — він може йти, чи не так?
Микола не відразу збагнув, що каже Яків. У голові сталося якесь хворобливе роздвоєння. Там — страшенна небезпека, що ховається в мезонаторах, нова речовина, від якої загинули Голуб і Сердюк. Тут — стоїть Яшко Якін, з яким вони разом училися, разом працювали, разом пішли в зруйновану лабораторію під обстріл смертельної радіації, стоїть і верзе якусь нісенітницю… Нарешті він зрозумів:
— Ділитися захотів, сволото?!
Самойлов дивився на Якова з такою люттю, що той відчув: зараз ударить… І мимоволі втягнув голову в плечі. Ця мить змінила все: Яків відчув себе таким негідником, яким насправді, можливо, й не був. “Що я кажу?!” Він підвів на Миколу очі й винувато пробурмотів: