Читать «Чорні зорі» онлайн - страница 8

Досить послідовний, але неповний виклад початку них подій можна знайти у щоденнику, що його вів у ті роки Микола Миколайович Самойлов — нині визначний спеціаліст у галузі ядерної техніки, а тоді — молодий інженер, який щойно закінчив інститут. Ось ці зо шити, списані нерівним почерком молодої і схильної захоплюватися людини.

ПОЧАТОК

“Без дати. Щоденники, звичайно, розпочинають закохавшись, і закінчують, коли почуття зникає. Розм’яклі молоді люди нещиро кривляються у цьому “дзеркалі почуттів”, перебільшено і невміло описують свої радощі і “жорстокі” переживання. Досить з мене одного такого щоденника… Нехай цей буде інший.

Це буде щоденник інженера, бо вже три тижні, як я інженер. І нехай він розповідає про мою працю інженера-дослідника. Відверто кажучи, я ще мало займався дослідницькою роботою, але вірю, що й вона може викликати почуття не менш сильні і переживання не менш складні, ніж кохання. “Любов до науки, — сказав якось у своїй вступній лекції з загальної фізики Олександр Олександрович Тураєв, нині академік і директор того інституту, куди мене призначено на роботу, — це любов, якій не зраджують”.

Хай буде так!

15 квітня. Сьогодні все — востаннє. Востаннє замкнути порожню кімнату, віддати ключ вахтеру, востаннє вийти із студмістечка…

Студентські роки скінчилися… Всі вже роз’їхались. Лишився я та ще Яшко Якін. його посилають туди ж, куди й мене, — в Ядерний інститут Української РСР, і нас обох затримало оформлення документів.

До від’їзду ще години півтори, можна не поспішати. Вечір. Чудовий квітневий вечір у студмістечку… Навпроти у великому будинку електриків за освітленими вікнами йде своїм звичаєм студентське життя. На п’ятому поверсі якийсь першокурсник схилився над креслярською дошкою. В сусідню кватирку виставили динамік потужної радіоли, і повітря здригається від хриплуватих звуків джазу. Поверхом нижче четверо “ріжуться в козла”. Внизу ентузіасти дограють у волейбол при світлі ліхтаря. Сміх, удари… Десь за тиждень комендантові знову доведеться склити кілька шибок…

Усе йде своєю чергою, тільки я вже зайвий у цьому русі.

Сумно їхати звідси, і все ж якось гарно на душі. Останніми днями мене не покидає відчуття, що попереду їлось незвичайне, дуже хороше. Наприклад, працюватиму і зроблю якесь велике відкриття. Байдуже, яке… Або зустріну там, у новому житті, особливу дівчину, і ми покохаємось…

Ого! Вже дев’ята година. Час збиратися. Ну, прощавай, Москва — місто моїх студентських років! їду!

20 квітня. Приїхали в Дніпровськ. Місто невелике і примітне головним чином тим, що розташоване на Дніпрі. Дніпро надзвичайно гарний — у півтора кілометра завширшки, з двоповерховими мостами, маленькими пароплавчиками та жовто-зеленими острівця ми. Все місто потопає у напівпрозорій квітневій зелені. Вулиці після Москви здаються безлюдними.

Влаштувались ми з Яшком у гуртожитку і вчора вранці пішли оформлятися в інститут… Хвилювалися, звичайно. Яшко навіть свої дотепи облишив, хоч він їх звик говорити з усякого приводу… Спустилися вниз до ріки, проминули довжелезний парк і побачили за ним грандіозну восьмиповерхову будівлю, зроблену цілком із бетону і