Читать «Чорні зорі» онлайн - страница 69

— Що ж, ідіть, коли не боїтеся… Тільки самому не можна, підшукайте собі асистента.

— Асистента? Гаразд, я зараз запитаю у наших інженерів.

Самойлов повернувся, щоб іти, але в цей час знайомий голос гукнув його:

— Миколо, зачекай!

До нього підходив Яків Якій, насуплений, рішучий, з білою пов’язкою на голові. Вони привіталися.

— Що це в тебе? — показав Самойлов на пов’язку.

— Думаєш проникнути в сімнадцяту? — ухиляючись від відповіді, спитав Яків.

— Так…

— Бери мене з собою.

— Тебе?! — був неприємно вражений Микола. Подумав: “Слави шукає?” — Чого це тобі заманулося?

— Розумієш… я бачив усе це… спалах, Голуба, Сердюка… — плутано забурмотів Якій. — Я тобі багато чим допоможу. Тобі там важко буде все зрозуміти… важче, ніж мені. Тому що я бачив це, розумієш? Більше ніхто не бачив, тільки я… з вікна своєї лабораторії.

— Так про це ти зможеш просто розповісти потім… — Самойлов помовчав. — А в лабораторію мені треба б когось… — на мить він завагався, — надійнішого.

Це слово ніби з розмаху шмагонуло Якова по щоках. Обличчя його налилося кров’ю. Він закинув голову.

— Послухай, ти!.. Думаєш, тільки ти такий гарний, так? — Голос його задзвенів. — А я… Невже ти не розумієш, що зі мною було за ці роки? Гадаєш, я й зараз підведу? Та я… А-а, ну тебе к бісу… — він відвернувся.

Микола відчув, що образив Якова дужче, ніж думав. “Теж знайшовся наставник! — вилаяв він себе. — Сам, либонь, не набагато кращий…”

— Слухай, Яшко, — він узяв Якіна за плече, — беру свої слова назад, чуєш? Не подумав і бовкнув, пробач…

Яків помовчав, спитав, не повертаючись:

— Значить, береш із собою?

— Беру, беру… Все, ходімо за спорядженням.

По дорозі до машини Микола красномовно підніс кулак до обличчя Якіна:

— Тільки дивись мені!

Яків мовчки посміхнувся

**

*

Натягуючи на себе важкий і м’який скафандр, покритий нейтридною плівкою, Яків неголосно запитав:

— Колю, а від чого він захищає?

— Від усього: від спеки й холоду, від радіації, вакууму, від механічних розривів… Торік я в такому скафандрі бродив у калюжі розплавленої лави. Так що не бійся…

— Та звідки ти взяв, що я боюся? — знову розсердився Якін.

Але на цьому розмова обірвалася. На них почали надівати круглі шоломи з перископічними окулярами. Високий і кремезний інженер з бюро приладів, той, що недавно дивувався, що Сердюка, якого він вчора бачив, немає більше серед живих, перевірив усі з’єднання і стики, вгвинтив у шоломи металеві палички антен. Микола увімкнув мініатюрний приймач-передавач, і в навушниках почулося стримане дихання Якіна.