Читать «Чорні зорі» онлайн - страница 25

У перископ добре було видно, як над опуклим срібним дзеркальцем ртуті у ванночці з’явився прозорий голубуватий промінь. З ванночки в усі боки заклубочилось біло-зелене сяйво: ртуть дуже випаровувалась у вакуумі, і це світилась її пара, збуджена мезонами. Я крутив потенціометр, підсилював гальмуюче поле — мезонний промінь трохи змінився у відтінках, почав розмиватися в хмаринку…

Раптом (я навіть здригнувся від несподіванки) зелене світіння ртутної пари зникло, залишився тільки розмитий пучок мезонів, і світло його тремтіло, неначе полум’я газового пальника. Я ледь-ледь повернув потенціометр — ртутна пара засвітилася знову. Мабуть, вираз обличчя у мене був дуже розгублений, бо Іван Гаврилович підійшов і стиха запитав:

— Що там у вас?

— Та ось… ртутна пара зникає… — відповів я чомусь пошепки. — Ось погляньте…

Ртутна пара то здіймалася зеленими клубками, то зникала від найменшого повороту ручки потенціометра. Скільки ми дивилися, не знаю, але очі вже сльозилися від напруження. І раптом мені здалося, що голубе дзеркальце ртуті у ванночці повільно, з швидкістю хвилинної стрілки, почало опускатися.

— Осідає… — прошепотів я.

Іван Гаврилович глянув на мене з-під окулярів ошалілими очима і наказав:

— Запишіть режим!

Що було далі, протягом наступних трьох годин, поки осідала ртуть у ванночці, я й сам добре не пам’ятаю. В голові була якась порожнеча, цілковита відсутність думок…

Підійшов Сердюк, підійшла Оксана. Всі ми то разом, то поодинці дивилися в камеру, де повільно і незбагненно осідала ртуть. Саме осідала, а не випаровувалась, бо пари не було. Іван Гаврилович курив, потім клав руку на серце, морщився, ковтав якісь пілюлі і все дивився в перископ. Ми всі були немов у лихоманці — боялися, що це незрозуміле раптом чомусь припиниться, що більше нічого не буде, що, взагалі, все це нам тільки здається…

Та ось осідання й справді припинилося: над рештками ртуті знову заклубочилась зелена пара. У Івана Гавриловича на лисині рясно виступив піт. У мене по спині забігали мурашки. Ми чекали ще з півгодини, але ртуть більше не осідала. Врешті, Голуб хрипко сказав:

— Вимикайте, — і важко зійшов на мостик, до допоміжної камери, звідки виймають ванночку.

Сердюк вимкнув мезонатор. Голуб перевів маніпуляторами ванночку в допоміжну камеру, простяг руку до моторчика, який відчиняє люк.

— Іване Гавриловичу, радіація… — несміливо нагадав я (адже ртуть після опромінювання могла стати дуже радіоактивною).

Голуб подивився на мене, примружився; в очах у нього з’явилася весела зухвалість.

— Радіації немає, не повинно бути, — мовив він, одначе підніс до ванночки сталевими пальцями маніпулятора трубочку індикатора. Стрілка лічильника в бетонній стіні камери не ворухнулася. Голуб задоволено гмукнув і відчинив люк…

Коли ртуть злили, на дні ванночки побачили чорну пляму завбільшки з п’ятак. Подивилися на неї проти вікна: пляма блиснула якимсь дивним чорним світлом. Віддерти пляму від поверхні фарфору не вдалося: пінцет ковзав по ній. Тоді Іван Гаврилович розбив ванночку.