Читать «Таємнича Африка» онлайн - страница 35

Герман Фрайберг

Але як? Для цього природа послала людині помічника — сіреньку «медову пташку». Ось її мені й треба було знайти.

Я шепнув художникові на вухо, що йду шукати меду. Здавалося б, це мало припасти йому до смаку. Але він тільки кивнув головою і незворушно робив далі своє діло. З десяти наших негрів я взяв з собою п'ятьох — щоб допомогли мені нести стільники. Решта п'ятеро лишилися охороняти художника.

Ми вирушили в дорогу. Тепер треба було приманити медову пташку. Пройшовши з годину, я кілька разів коротко й ніжно просвистів і став чекати. Довго я прислухався, але марно. Ми пішли далі. Час від часу я знову свистів, поки нарешті не почув відповідь. На вершині однієї пальми десь між листям пролунав тихенький писк. Пташка-ласуха зрозуміла нас.

Дивне створіння ця медова пташка! Вона схожа на нашого горобця, але куди кмітливіша за нього. Ця пташка завжди безпомилково знаходить сховані глибоко в дуплах дерев бджолині гнізда. Однак поласувати досхочу медом вона не може, бо сама нездатна впоратись з розлюченими бджолами. Тому вона вибирає собі в спільники людину і разом з нею йде в похід по мед. Основна частина здобичі дістається людині, пташка ж задовольняється невеличкою «платнею за послуги».

«Порозумівшись» з пташкою, ми разом вирушили на пошуки. Від куща до куща, від дерева до дерева йшли ми слідом за нею, обмінюючись запитаннями і відповідями.

Маленькій шельмі, що керувалася тільки інстинктом, теж нелегко було відшукати здобич. Але надія поласувати улюбленою їжею гнала її вперед. Нарешті вона сіла на одній із пальм і втупилась у дерево, що росло кроків на двадцять далі.

Спочатку ми нічого не бачили. Однак у крихітної пташки зір був гостріший, ніж у нас. Справді, в стовбурі за кілька метрів від землі ми помітили дупло. Добре обмотавши руки до самих плечей, мої спритні помічники видерлися на дерево. Сотні бджіл люто накинулися на них. Катаною — великим ножем, яким прорубують стежку в заростях, — негри розширили дупло, потім один з них почав вихоплювати з гнізда стільники й кидати вниз. За якусь мить весь мед був у наших руках, а маленька пташка, схопивши свою «платню», полетіла геть.

Я попередив своїх супутників, щоб по дорозі вони не шуміли, аби не стривожити левів і не перешкодити роботі художника.

Незважаючи на чималу здобич, ми не дуже раділи, бо не були певні, що бджоли не поженуться за нами. Щоб утекти від них якнайдалі, ми чимдуж кинулися бігти. Але не втекли. Темна хмара закрила сонце. Ми почули далеке дзижчання, яке скоро перейшло в оглушливе гудіння. За нами летіли мільйони бджіл. Ми тікали від них, як божевільні, хоч розуміли, що це безглуздо. Нас турбувало одне: аби не зчинити галасу. А уникнути нападу вже годі було й думати. Ми були з усіх боків оточені розлюченими крилатими ворогами — вони вже не відставали від нас.

Негри трималися бездоганно. З їхніх вуст не зірвалося жодного звуку, хоч їм, мабуть, хотілося кричати. Я теж був обкусаний з ніг до голови, але стояв нерухомо, як статуя. Однак бій ми програли. Я дав сигнал до відступу, вигукнувши: «Рятуйся, хто може!» Зараз нам могла допомогти тільки хитрість. Я порадив залишити стільники. І справді — весь рій одразу кинувся на них. Бджолам не властиве почуття помсти. Вони забули про нас. Звільнені від пекельних мук, ми без перешкод — але зовсім знесилені — пішли назад.