Читать «В забутій країні» онлайн - страница 88

Санкритяян Рагул

Заколотники осатаніли, побачивши, що їх обдурювали, і Дхірендра також не врятувався б, як і Дхандас, але в цей час кмітливий Чан відвернув їхню увагу на себе: він розстріляв останні п’ять-шість патронів у стелю, а тим часом Дхірендра встиг утекти нагору.

Коли було вбито Псаро та Гора і взято в полон Нохрі, заколотники зовсім розгубились. Бакні наказав своїм гвардійцям викинути їх геть, і незабаром жодного противника не залишилося в палаці.

Яхмос зразу ж дав від імені цариці наказ. У наказі говорилося, що заколотники зазнали поразки, але цариця ласкава і ладна простити солдатів, які виступили проти неї, коли вони негайно складуть зброю.

Я розшукав серед речей аптечку і провів усю ніч коло поранених. Правда, я не медик, але анатомію знав добре і міг подати їм першу допомогу. За помічників у мене були люди, що прийшли сюди забрати тіла вбитих воїнів, незалежно від того, проти кого вони бились. Стародавні єгиптяни вірили, що дух, який покинув тіло, коли людина померла, має знову повернутися; тому вони пильнували, щоб тіло добре збереглось і покійник мав вигляд живої людини.

Під час повстання загинули тисячі людей; все місто, вся країна побивалася за полеглими. Серафійці перестали голитись, їсти м’ясо, пити вино. Жінки не зачісувались, не підмальовували очей, не нарум’янювались, не натирали руки миртовим листям, як звичайно. Коли бальзамувальники зібрались до Мітні-Хапі з усієї країни і робили мумії, на майдані перед палацом двічі на день сходились городяни і ридма ридали.

На березі ріки збудовано величезну кам’яну гробницю на мумії загиблих заколотників. Гробницю полеглим гвардійцям спорудили в саду біля палацу.

Увесь цей час я і мої товариші не виходили з палацу, бо серафійці, дізнавшись про обман, жадали нашої смерті. Цю забуту країну століттями не відвідували іноземці. Перший іноземець, що приїхав сюди, був Шівнатх Джаухрі, який украв Серафісового амулета. Тому можна зрозуміти недовір’я і ненависть до нас підданців СерІсіс. Ми не мали тут жодного друга, крім цариці, Бакні та Яхмоса.

За якихось два тижні життя в країні пішло своїм звичаєм. Я годинами розмовляв із царицею. Вона розпитувала мене про все, і я старався, як міг, познайомити її з зовнішнім світом. Вона щиро призналась:

— Те, що ви розповідаєте, скидається на якийсь незвичайний, чудовий сон!

— Так здається і мені, коли я думаю пре все, що бачив і бачу тут, — відповів я.

Якось цариця сказала мені:

— Тутмосе, я шаную вас, як батька, і мені дуже не хочеться, щоб ви їхали звідси.

— Царице, я звик до вас не менш, ніж ви до мене. Але іноземцям не можна жити у вашій країні. Дозвольте мені виїхати, — попросив я.