Читать «В забутій країні» онлайн - страница 57

— Я теж люблю говорити все просто у вічі.

— Добре, подивимось! Тож розкажи мені все, що ти знаєш про Серафісів амулет.

На щастя, моя шкіра була вкрита фарбою, і Нохрі не міг помітити, як я зблід.

— Я знаю, що вже минуло чимало років, відколи цей амулет вкрадено і вивезено звідси. Знаю я і те, що тільки за його допомогою можна відімкнути Серафісову гробницю.

— О, ти багато чого знаєш! Але звідки ти дізнався про все це?

— Від Яхмоса.

— Я бачу, цей старий жрець і справді зовсім дурний! Яхмос може вивчити напам’ять усі легенди й перекази про богів, але на людях він ніяк не розуміється. Зате Нохрі зроблено з іншого тіста. Я чув, що Гор — син Озіріса й Ізіди, а Анубіс — син Нейт, яка плаче в пустелі. Чи це не ті самі боги, ідо ходять за тобою, мов ягнята? Я дуже радий, що не гаяв часу на вшанування їх. Я вивчаю богів так само, як і людей, а зараз, Тутмосе, хочу розібратися в тобі.

Сказавши це, Нохрі схопився з ліжка і швидко відсунув завісу, що висіла за моєю спиною. Я озирнувся і мало не скрикнув від жаху: позаду мене стояв той, кого я вже бачив раніше.

— Псаро, ану подивись пильно на цього чоловіка, що прикидається жерцем. Хто він такий? — голосно спитав Нохрі.

Мені забракло мужності дивитися просто в обличчя Псаро — я зразу пізнав його. Худе, охляле тіло, лиса голова, зморшкувате обличчя, холодні очі! Це був той самий чоловік, якого ми бачили на “Лотосі”. Саме він, а не хтось інший, вкрав у нас амулета, і саме його кінець кінцем добре-таки обдурив пан Чан. Тепер я був майже впевнений, що це він убив Шівнатха Джаухрі.

Розділ XVII

ЗУСТРІЧ З ЦАРИЦЕЮ

Старий так пильно дивився на мене, наче хотів пронизати поглядом наскрізь. Уникаючи його, я одвів очі і раптом помітив за спиною у Псаро молодого чоловіка, який теж плив разом з нами на “Лотосі”.

Нохрі поклав руку мені на плече, і я добре відчув, який дужий цей серафієць: він торкнувся до мого плеча тільки чотирма пальцями, а мені здалось, що я не витримаю величезної ваги, яка навалилась на мене, і от-от упаду на землю.

— Ну, Псаро, дивись добре. Чи знаєш ти цього чоловіка? Чи зустрічав ти його коли-небудь у тій дивовижній країні, що лежить за пустелею?

Я почував приблизно те саме, що почуває кривавий убивця, який сидить за міцними ґратами на лаві підсудних і чекає вироку суду.

— Ні, я його не знаю, — відповів нарешті Псаро.

Я в душі подякував панові Чану за його кмітливість і майстерність, за те, що він змінив колір моєї шкіри, поголив бороду, вуса і голову — одне слово, за те, що мене годі пізнати.

Нохрі навіть не приховував, який він розчарований. Він почав ходити з кутка в куток, роздимаючи ніздрі і стукаючи кулаком правої руки по лівій долоні. Я дивився на Нохрі і мимоволі порівнював його з тигром, який уперше опинився в залізній клітці.

Потім він зупинився, примружив очі, заклав руки за спину і знову звернувся до Псаро:

— Ану, дивись краще!.. Я вірю, що ти побачив у тій дивовижній країні багато незвичайного, чудного, такого, про що ніхто з нас не чув і в що навіть важко повірити. Ти вивчив там дивну мову, якої тут ніхто не може зрозуміти… Ти казав, що амулет вкрадено у тебе в якомусь приморському місті. Який вигляд мав злодій?