Читать «В забутій країні» онлайн - страница 48

Розділ XIV

МІТНІ-ХАПІ

Ми попливли далі, а народ почав розходитись. Озирнувшись, я побачив, як ворота палацу відчинилися, з них виїхала колісниця й швидко помчала на південь. Значить, жителі столиці, розташованої біля підніжжя гори, вже сьогодні знатимуть, що до них пливуть рікою Гор, Тот і Анубіс, які знов повернулись на землю, де жили в ті далекі часи, Коли люди були нерозумні й темні.

Надворі ставало дедалі жаркіше. Я старався сховатися від сонця, але моїм товаришам було гірше: вони стояли на самому осонні, і їм ніде було дітися від пекучого проміння; а найгірше дошкуляли маски. До того ж вони знемагали від спраги та голоду: адже богам не можна було ні їсти, ні пити.

Незабаром ми підпливли до величезного храму, розташованого на березі ріки, і вирішили відпочити в ньому. Я спрямував човен каналом, що вів просто в храм; враз ми опинились у величезній залі. Стеля спиралась на товсті колони, прикрашені малюнками та ієрогліфами. Біля задньої стіни стояла статуя богині Ізіди. Два роги в неї на голові підтримували сонце. Богиня сиділа на високому троні, поклавши руки на коліна і опустивши ноги на маленький ослінчик. Мабуть, храм було споруджено на честь богині Ізіди.

У храмі був тільки один жрець; побачивши нас, він кинувся навтіки. На кам’яній підлозі лежали килимки; мабуть, на них сиділи, коли йшла відправа. Подекуди стояли кам’яні та бронзові ослінчики. До зали виходило безліч дверей од невеликих кімнат з пожертвами богині; там були запашні смоли, квіти, їжа, навіть вино; у давнину таке вино єгиптяни робили з винограду та фініків.

Мої товариші зайшли в одну кімнату і з насолодою почали пригощатись, а я повернувся до човна. Ми сподівались трохи відпочити і непомітно покинути храм, але наші надії не справдились. Я почув з південного боку людські голоси, а незабаром побачив, що берегом до нас наближається велика процесія.

Попереду йшли жерці з гладенько виголеними, як у мене, головами. За ними широким кроком ступав високий огрядний дід; хоч він був уже й старий, але мав дуже рівну поставу. Своєрідний плащ, застебнений біля чола, спускався мало не до землі. Крім плаща, старий ще мав на стегнах вузьку пов’язку з золотою облямівкою. Через праве плече в нього була перекинута лев’яча шкура мордою наперед. Видно було, що він належить до вищих верств населення. Весь вигляд старого мимоволі викликав повагу до нього.

Я догадався, що то верховний жрець, і кинувся попередити моїх товаришів, щоб вони швиденько наділи маски.

— Зараз вам доведеться зустріти одну з найвпливовіших осіб у країні, - пояснив я їм, і ми вийшли до зали.

Верховний жрець пильно розглядав наш “священний” човен: мабуть, він дивувався, що цей човен такий звичайний на вигляд. Але всі люди, що прийшли у храм, впали ницьма перед нами, і, видно, це заспокоїло жерця.

Я набрався мужності й наказав їм устати.

До мене підійшов верховний жрець. Я пояснив йому, хто ми такі, і розпитав про країну, тому що, сказав я, боги тут уперше. У мене одлягло від серця, коли я побачив, що жрець зрозумів мене. А я його розумів добре: недарма ж я стільки років мого життя присвятив вивченню староєгипетської мови.