Читать «В забутій країні» онлайн - страница 39

Ми добралися до струмка, полягали на живіт і, наче кози на водопої, почали жадібно хлебтати воду.

Відколи наш загін відійшов од ріки, ми вперше побачили воду, крім хіба тієї, що несли на собі в бурдюках. Та й тоді, коли наш табір стояв ще на березі ріки, ми розташовувались якнайдалі від води, бо над рікою кружляла сила-силенна мух, комарів та москітів. Ще з Шівнатхових записних книжок ми знали, що в долині ріки Собат є особливий вид мух, нешкідливих для людини, але здебільшого смертельних для великої худоби — для корів, буйволів і коней. Тому ми поклали собі не їхати через пустелю верблюдами, та вони навряд чи й витримали б таку довгу дорогу на південь.

Ми напилися досхочу холодної води, полягали в густому затінку дерев і зразу ж позасинали.

Коли зійшло сонце, я прокинувся й побачив, що Дхірендра вже розпалив вогнище і повісив над ним казанок. Незабаром прокинулись і Дхандас та Чан. Ми всі втрьох подались до струмка і з насолодою покупалися вперше за багато днів. Сніданок був уже готовий, коли ми повернулись. Нас не довелося довго запрошувати до “столу”. Ми вийняли з мішка ковдру, розстелили її під густим шатром дерев і почали жадібно їсти. Навряд чи ви зможете уявити собі, які добрі були коржі з рису, що їх приготував здатний до всього капітан!

Ми наїлися вдосталь і почали роздивлятися навколо. Не забуду ніколи, як ми раділи, опинившись після безводного вогненного пекла в райській країні, де росли веселі зелені гаї, стелилися луки з високою соковитою травою і повівав свіжий вітерець. Дзюрчання струмочка здавалось нам солодшим від співу небесної лютні.

Під нами далеко на північ простяглася страшна мертва пустеля з гарячим жовтим піском, а на південь лежала чудесна країна із зеленою травою та могутніми деревами. Повітря тут було таке чисте й прозоре, що здавалось, ніби гори зовсім близько. Скрізь височіли пагорки, порослі зеленню; на їхніх схилах лежали величезні кам’яні брили. Невеликий струмок, що починався від нашого джерела, біг униз, зливався з іншими струмками і біля підніжжя гори вже ставав річкою; вона текла долиною кудись далеко на південь.

Метрів за чотириста від нас стояли дві кам’яні триметрові статуї, обернені обличчями одна до одної. Я зразу попрямував до них, щоб краще роздивитися. На вигляд вони не відрізнялись від статуй сидячих писарів із Саккари. Час і дощі дуже зіпсували статуї, стерли риси їхніх облич. Кожний писар сидів на постаменті і, схрестивши ноги, тримав на колінах папір.

Попереду, скільки сягало око, стояла сила-силенна таких скульптурних пар метрів за чотириста одна від одної. Подвійний ряд статуй ішов далеко на південь; величезні кам’яні писарі поступово меншали, ставали ледве примітні і нарешті зовсім зникали з очей.

Безсумнівно, це ті самі статуї, що про них писав Шівнатх, а цей шлях веде від сходів просто в Мітні-Хапі.