Читать «В забутій країні» онлайн - страница 36

Коли вірити карті, ми пройшли вже половину дороги. Однак Шівнатх Джаухрі міг накреслити карту пустелі не зовсім точно в масштабі, як і декотрі інші свої карти. Тоді нас чекає неминуча смерть. Високо над нами кружляв у повітрі яструб — єдина ознака життя в цих місцях. Незмінний супутник смерті наперед смакував бенкет.

Дхірендра передбачливо дозволив нам поспати кілька годин після заходу сонця. Вдень ми ніяк не могли заснути через спеку, і якби капітан не дав нам перепочити перед новим переходом, то я не пройшов би й півгодини. Сон підкріпив нас, ми випили решту води з бурдюка і о першій годин ночі рушили далі.

Я дозволив Чанові забрати в мене весь вантаж: я так почував себе, що було б нерозумно опиратись. У нас залишалось чотири бурдюки з водою, а ми навіть не знали, скільки нам ще треба пройти. Все це скидалось на якусь одчайдушну гру, тільки тут ми важили своїм власним життям. Та коли я дивився на Дхірендру, то бачив у його очах задоволення — мабуть, такі випробування йому до смаку. Він належав до тих людей, котрі все життя бавляться із смертю й небезпекою, як штукар з кинджалом та шаблею.

Рано-вранці Дхірендра дозволив зупинитися на відпочинок. Трохи вгамувавши спрагу, ми полягали на пісок, міцно заснули й спали кілька годин. А потім почалася така спека, що про відпочинок годі було й думати.

Увечері ми рушили далі і пройшли за ніч кілометрів десять-п’ятнадцять. О третій годині ночі ми зупинилися, щоб хоч трохи поспати й відпочити, поки сонце підіб’ється вгору. Того ранку ми випили воду з бурдюка, що його Чан забрав у мене. Чанові було нелегко, я бачив це. Він за ці дні дуже схуд, в очах зник веселий вогник, а самі очі позападали.

За дальші три дні не сталося нічого нового. Як і раніше, ми йшли всю ніч і частину ранку. Води Дхірендра давав нам зовсім мало, і від невгамовної спраги в мене весь час ніби щось кололо в роті.

Що далі заходили ми в глиб пустелі, то дужче палило сонце. Спершу ми випили воду з Чанового бурдюка, потім — з Дхандасового, і на шостий день у нас залишився тільки один — той, що його ніс Дхірендра. Порожні бурдюки ми кидали на пісок, і вони лежали там, мов віхи пройденого шляху.

Тепер ми повинні були зробити останнє, нелюдське зусилля. О третій годині ми рушили далі, хоч сонце пекло немилосердно. Охлялі, мокрі від поту, ми чвалали один за одним страшною пустелею. Кожний крок вимагав від нас величезного напруження волі.

Коли сонце зайшло, Дхірендра дав нам по півсклянки майже гарячої води. Ми хотіли відпочити, але наш суворий начальник заборонив, сказавши, що для нас перепочинок — це смерть, і звелів іти далі.

Уночі з півдня подув теплий, але вологий вітер. Він зняв хмари піску, який засипав нам очі, попадав у ніс і огидно хрущав на зубах.

Вже не пам’ятаю, скільки годин ми йшли, не відпочиваючи. Я брів по піску, наче в якомусь тумані, не чуючи свого тіла і ні про що не думаючи, мов накручений автомат. Здавалось, якась сила ззовні весь час штовхає мене вперед.