Читать «В забутій країні» онлайн - страница 12

— Що вас туди вабить?

— Серафісові скарби.

— Якщо ви навіть справді знаєте, як дістатися до Мітні-Хапі, це не так легко зробити. Але чому ви запрошуєте мене з собою?

— Ще до того, як я прийшов сюди, у мене було кілька причин. А тепер з’явилась ще одна: ви ж власник жука-скарабея, а це ключ, яким ми зможемо відчинити вхід до Серафісової гробниці.

— Так. А інші причини які? — спитав я, почуваючи, як мені дедалі більше хочеться розкрити таємницю священного амулета.

Звичайно, я мріяв не про те, щоб загарбати величезні багатства, заховані в гробниці, а сподівався, що знайдені там скарби допоможуть мені вивчити одну з епох в історії Стародавнього Єгипту. Тому план Дхандаса почав здаватися мені дуже привабливим.

— Чому я звернувся до вас? Головна причина та, що ви — найвизначніший спеціаліст у галузі єгиптології і, мабуть, змогли б навіть говорити староєгипетською мовою, — відповів Дхандас.

— Це, безперечно, правда, хоч такої нагоди я ніколи не матиму: вже немало століть минуло, відколи ця мова стала мертва.

Дхандас відкинувся на спинку крісла і якийсь час мовчки розглядав мене, а потім сказав:

— Ви глибоко помиляєтесь. Староєгипетська мова не вмерла. Вона живе й досі, і зараз, коли ми з вами розмовляємо тут, у Наланді, в далекій од нас країні говорять мовою, яку ви, професоре, вважаєте за мертву.

— Де саме? — недовірливо спитав я.

— В Мітні-Хапі.

Раніше я б ніколи не повірив, що староєгипетська мова як жива збереглася до наших днів, але Дхандас говорив так серйозно й переконано, що в мене мимоволі закралась думка: а може, все це й не вигадка, як здається?

— Звідки ви це знаєте? — все-таки спитав я.

— Я зараз розкажу вам, як мій дядько дізнався, де лежить Мітні-Хапі, і тоді ви все зрозумієте. Шівнатх Джаухрі належав до тієї породи людей, що кохаються у важких і небезпечних подорожах… До речі, не подумайте, будь ласка, ніби я не розумію, які небезпеки й труднощі чекають на нас у дорозі. їх буде чимало. От гляньте хоч би на цю карту…

Дхандас вийняв з кишені аркуш навощеного паперу, розгорнув його і поклав на стіл, Я побачив перед собою стару, обшмульгану, подерту вже карту, підклеєну клаптиками паперу. Карту було накреслено кольоровою тушшю, а написи зроблено письмом мурія. Географічні назви були написані дуже дрібно, але чітко, і читати їх було легко.

Я встав із крісла і почав розглядати карту, нахилившись через плече Дхандаса, а він повільно водив по ній пальцем, показуючи маршрут свого дядька.

Скільки років минуло, відколи Шівнатх Джаухрі, залишивши позаду Білий Ніл, опинився в долині ріки Собат! Пливучи цією рікою та її притоками по лісистій місцевості, що починалася від села Аджак, він дістався до водоспаду і, посуваючись угору течією, досяг села Нівак.

На південний захід від нього села розкинулась кілометрів десь на двісті пустеля. Тут немає ні оазису, ні населеного пункту, ні якоїсь височини, і в тому місці, де на карті позначено цей суворий край, написано: “Тут, у цій країні пісків, сонце палить, як піч”.