Читать «Відважні» онлайн - страница 78

— Ну, орли, все про вас кажуть, що ви хоробрі хлопці, — сказав їздовий Єгоров, який славився тим, що в нього ні на хвилину не переставав працювати язик. — Як на мене, то я тільки хоробрих і поважаю. Боягузам у нас нічого робити. Боягуз, хлопці, — це перший негідник. Був у нас на заводі комірник Митряєв. Він разом зі мною працював… Такі промови любив видзвонювати! Перший оратор!… Його і в завком обирали, і яка тільки конференція — делегатом… А почалася війна, де зараз цей базіка? Де, ви гадаєте? В поліцаях служить! Шкуру свою рятує… Прийде час, я до нього доберуся… — Він хльоснув пристяжного коня, який раптом потягнув уліво. — Но… но… не пустуй!..

Поскрипували колеса. Віз повільно погойдувався на нерівностях дороги, і почувалося в цьому щось мирне. Якби не автомати, можна б уявити собі, що це селяни повертаються по домівках після трудового дня.

Раптом здалеку долинула команда Геннадія Андрійовича:

— Сті-ій!..

Партизани зупинилися.

— Тпр-р-ру!.. Приїхали! Чого там? — закричав Єгоров комусь попереду.

— Шосе! — відповів чийсь приглушений голос.

— Ну от, уперлися! — пробурчав незадоволеним голосом Єгоров. — Тепер півдня будуть вирішувати, як півтора кроки пройти. З ходу треба! З ходу! Рвонути, і все.

Він зліз і з сердитим виглядом ходив навколо воза. Хлопці мимоволі погодилися з ним.

— Дочекаємося, поки сюди поліцаї прийдуть, — підтакнув Миколка.

— І дочекаємося! — Єгоров сплюнув з досади. — При такому командирі!..

— Ну, Геннадія Андрійовича ти не чіпай, — раптом серйозно, по-дорослому сказав Миколка.

— А який він такий особливий, що його чіпати не можна? — Єгоров підійшов до воза. — Нічого мені затикати рота! Ти ще проти мене щеня!..

Миколка образився:

— А я з тобою, дурнем, і говорити не хочу! — мовив він і зіскочив з воза. — Ходімо, Вітю!..

— Ей, ви! — крикнув Єгоров їм навздогін. — До воза тепер не підходьте, не повезу!..

— Ну й не вези! — оглянувся Вітя і показав йому язика.

Геннадій Андрійович і Федя притаїлися в кущах неподалік від шосе. По шосе раз у раз проїжджали машини, одні з них були з вантажем, інші везли солдатів, кожних п'ять-десять хвилин на мотоциклах проскакували озброєні кулеметами есесівці.

— Так, справа не легка! — мовив Геннадій Андрійович, провівши настороженим поглядом двох мотоциклістів у стальних касках.

Тільки-но вони зникли за поворотом дороги, звідти вискочила машина з солдатами.

— Доведеться, Федю, почекати ночі.

За ці кілька годин Геннадій Андрійович переконався в тому, що молодий партизан досвідчений і обережний; він звик до партизанського життя, і ліс для нього був рідною стихією. Якби Федя зараз відповідав лише сам за себе, то гітлерівці напевне недолічилися б кількох мотоциклістів, але він розумів, що головне — це виконати завдання: будь-що роздобути хліба. Він не може і не повинен ризикувати.

— Сидіти, звичайно, тут можна і до ночі, — сказав Федя, уважним поглядом розвідника озираючи дорогу, — тільки коли ж ми дістанемося до хліба? На світанку, не раніше. А там знову доведеться відсиджуватися, поки не стемніє. В село ж не зайдеш завидна. Загубимо цілу добу!..