Читать «Відважні» онлайн - страница 76

Миколка постійно думав про свого батька. Він уявляв собі, як хитрощами проникне в концтабір, зустрінеться з батьком і врятує його. В голові хлопця виникали десятки різних планів, він ділився ними з Вітею, але той негайно їх бракував.

Вітя теж помітно змужнів за останні дні. Синець під лівим оком нагадував про недавню пригоду, і Вітя вважав його наочним і почесним свідченням своєї участі в серйозній справі, навіть шкодував, що синець поступово зникає.

Вони стільки разів і все з новими й новими подробицями розповідали Майї історію свого походу, що дівчинка зрештою звернулася до Михєєва з вимогою, щоб її взяли в розвідники. Фельдшер терпляче її вислухав, важко зітхнув, а потім несподівано тицьнув їй в руки великий жмуток бинтів і наказав негайно випрати. «І викинь з голови ці дурниці! — пробурчав він. — Тобі й тут діла вистачить».

Хлоп'ята любили Геннадія Андрійовича, але він залишався для них учителем, а молодий партизан Федір Куликов одразу став їхнім товаришем. Він поводився з ними як рівний. Це була людина смілива і винахідлива. Коли вони їхали до станції, кінь, на якому сидів Миколка, оступився, метнувся від стежки вбік і провалився по саме черево в трясовину. Миколка дуже перелякався, схопився обома руками за гриву, не знаючи, що йому робити. Федір швидко зіскочив із свого коня, гострою лопаткою, що висіла у нього на поясі, зрубав кілька тонких дерев і кинув їх під ноги коню, який бив копитами, марно намагаючись знайти опору. Ця своєчасна допомога врятувала і коня, і, можливо, самого Миколку. Підім'явши під себе деревця, кінь вибрався на стежку.

Відтоді Миколка міцно прив'язався до свого рятівника.

Хлопців приваблювали у Федорі Куликові сила, постійна готовність іти туди, куди йому накажуть. Подобалося їм і те, як він ходив — швидко і легко, попихкуючи самокруткою, як охоче брався він за найважчі справи і ніколи не втрачав бадьорості.

Федору Куликову недавно сповнилося двадцять років. У Білгороді в нього залишилося двоє молодших братиків, про долю яких він нічого не знав. Батько його пропав безвісти, а мати загинула від сліпої кулі, коли поліцаї на вулиці, побачивши якогось чоловіка, раптом відкрили по ньому стрілянину. Всю невитрачену ніжність, яку носив у своєму серці Федя, він віддавав Миколці і Віті. Вони теж втратили близьких і залишилися самі.

Після того, як стало відомо, що хлопчиків беруть у групу, яка вирушає в похід по хліб, Федір роздобув два трофейних автомати і навчав своїх юних друзів стріляти. Коли Миколка натиснув на спусковий гачок і автомат затремтів у його руках, немов у припадку страшенної люті, випускаючи одну кулю за одною в старий, почорнілий пень, він здригнувся від несподіванки. Миколка багато разів бачив, як стріляють інші, але зараз пережив нове, гостре відчуття. Важкий автомат, широкий ремінь якого муляв йому плече, слухняно виконував його волю. Вітя теж стріляв, але на нього це не справило такого сильного враження; можливо, тому, що стріляв він у далеч і не бачив, куди летять його кулі.