Читать «Відважні» онлайн - страница 51
Александр Исаевич Воинов
Тихий голос покликав:
— Павле Мартиновичу…
Він здригнувся, швидко повернув голову, рука сама вихопила з кишені револьвер.
За кілька кроків від нього, між кущами, стояв невисокий, худенький хлопчина в чорному полатаному костюмі. Обличчя трохи злякане, не по-дитячому серйозне, в сутулій постаті щось поважне.
— Миколко! Охотников!..
Хоч Геннадій Андрійович знав, що побачить саме його, він все-таки здивувався. Це був той самий Миколка, який частіше за інших забував, чим закінчився останній урок, і в той же час це був уже інший хлопчик: він став дорослішим, багато пережив, губи його уперто стулені, очі глибоко запали…
— Ну, здрастуй!..
Геннадій Андрійович підійшов до Миколки і лагідно поклав йому руку на плече. Хлопчик раптом похнюпився і важко зітхнув: коли б це був батько, він сказав би: «Таточку, як я втомився!..» Але зараз, побачивши Геннадія Андрійовича, він стояв, переповнений складними почуттями. Він радів з того, що нарешті побачив людину, якій довіряє більше за інших, йому хотілося б назавжди лишитися поруч із своїм учителем. Але хтозна, як живе тепер сам Геннадій Андрійович, чи можливо це.
Вони сіли у видолинку, закритому з усіх боків кущами. Геннадій Андрійович вийняв з кишені шматок хліба з салом і дав Миколці. Поки хлопчик їв, Геннадій Андрійович уважно читав донесення Микити Борзова. Воно було коротке: «Ост-24» незабаром перебазується в Новий Оскол. Полонених перекинуть туди машинами».
Залишалося невідомим найголовніше: коли. Якби пощастило встановити це, можна було б напасти на охорону і, звільнивши полонених, зірвати на деякий час початок робіт в укріпрайоні.
Треба швидше доставити повідомлення в загін.
— Ну от що, Миколко, ходімо, брате, сидіти нам з тобою ніколи, — сказав Геннадій Андрійович і рішуче підвівся з землі.
Але Миколка чомусь залишився на місці.
— Геннадію Андрійовичу, а я тут не сам.
— Як — не сам? — злякано запитав Стременний.
— Я з Майєю.
— Якою Майєю, де вона?
Геннадій Андрійович знову сів поруч з хлопчиком.
— Зараз я вам усе розкажу…
І Миколка, затинаючись і поспішаючи, почав розповідати свою історію. Чим далі слухав його Геннадій Андрійович, тим неспокійніше ставало у нього на серці. Хто цей Михайло, якого врятував Миколка? Микита Кузьмич йому недовіряє і, мабуть, недаремно. А що за людина фотограф Якушкін з Базарної площі? Дивакуватий, але добрий. Можливо, він охоче допомагав би підпільникам. Про все це треба серйозно подумати.
— От що, Миколко, — сказав учитель, — доведеться мені вас із Майєю до партизанів одвести. Де вона?
— Я заховав її далі в лісі, Павле Мартиновичу, — відповів Миколка. — Якби на мене напали — вона врятувалася б і все передала…
Геннадій Андрійович похмуро посміхнувся:
— Ну, я бачу, ти конспіратор! Веди її сюди. Я вам обом розкажу, як діяти…
Миколка підвівся і почав руками обтрушувати сміття з штанів.
— А там не тільки Майя, — сказав він. — Там ще й Вітя Нестеренко.
— Який Нестеренко?
— Хлопчик один. Його Клавдія Федорівна з лікарні забрала…
— Він хворий?
— Ні, зараз уже здоровий. У нього запалення легенів було… Слабенький зовсім.