Читать «Відважні» онлайн - страница 50
Александр Исаевич Воинов
Харитонов кивнув і присів на стільчику.
— Зв'язковий до тебе прийшов, — сказав він.
— Звідки?
— З міста. Микола, синок тієї, що повісили… Охотникової…
— Ну! — здивувався Геннадій Андрійович. — Хто його послав?
— Гадаю, Микита. Хлопчисько дивиться вовком, мені не говорить.
— Де ж він?
— Кажу йому, немає тебе тут, а він не вірить. Я, каже, почекаю! Як прийде Павло Мартинович, передайте йому, нехай іде на узлісся…
— Обережний, — посміхнувся Геннадій Андрійович.
— Сам худющий, а очі серйозні. — Харитонов дістав кисета і став повагом згортати з газети цигарку. — А тільки почуваю я — не з добрим він до тебе прийшов… Дуже вже поспішав, а як почув, що тебе немає, навіть потемнів весь…
— Але ж він знав, що я маю прийти.
— Ні. Спочатку я його почав перевіряти. Іди, кажу, з богом, ніякого тут Павла Мартиновича немає, ніколи й не було. А сам дивлюся, що робитиме. «Молоко, питає, є?» — «Яке там, кажу, молоко! Ти що, з неба упав? Я давно забув, яка та корова, чи є в неї роги…»
Ну, а він знову за своє: «Чи не можна води напитися?» Видно, пароль пригадав і на мене напирає… Добре, думаю, допоможу тобі трохи. «Води пий скільки хочеш!..» Тільки-но я це сказав, він зрадів. Опустився на лавку. «Дідусю, каже, сили більше не маю йти…» Перепочив трохи. Тут ми з ним і домовилися… — Харитонов глибоко затягнувся махоркою і випустив клубок їдучого диму.
У відкритому чистому вікні було видно, як на поламаному плоті сиділа голодна ворона і, розставивши крила, роздумувала, куди їй летіти далі. По далекому шосе, затиснутому між полями, проїхали машини. Коли б не лінії телеграфних стовпів, можна було б подумати, що вони їдуть просто по цілині.
— Вже їдуть!.. Квапляться, чорти! — сказав Харитонов. — Іти вам треба, і швидше!..
— Добре, йду! — сказав Геннадій Андрійович. — Тільки ж дивись, будь обережним!
— А речі?
— Якось обійдуся…
Харитонов зітхнув і потиснув Геннадію Андрійовичу руку:
— Тоді прощай. Скажи Колеснику, що все зробив, як він наказав. І ще, що йду проти свого серця.
— Неодмінно скажу!
— Швидше йди! Швидше! — сказав Харитонов і відчинив двері.
Геннадій Андрійович переліз через пліт за хатою і кружним шляхом подався до узлісся. Спочатку він спустився в неглибоку балку, що заховала його від людських очей. Пройшовши по ній, круто звернув у гайок, вже оголений осіннім вітром. Поруділе листя шелестіло під ногами. «Зима надходить, — думав Геннадій Андрійович, — стане ще важче; Треба діяти…»
Десь у гущавині лісу пересвистувалися птахи. Раптом вогненно-жовтий клубочок зметнувся на високу ялину. Білка!.. Вона сиділа на товстій гілці і косувала чорними оченятами.
Природа жила за своїми законами. Зараз би з рушничкою полювати десь на качок. А потім сидіти біля веселого вогнища і, мружачись від диму, дивитися, як закипає смола на соснових гілках…
Ось і узлісся. За деревами на галявині темніє піраміда торішньої копиці. Нікого немає…
Геннадій Андрійович зупинився. Може, хлопчик шукає його десь тут. Треба почекати.
Тяглися хвилини. Він стояв, оглядаючись туди й сюди. І хоч усі його почуття були напружені до краю, однак не почув, як ззаду до нього підкралися.