Читать «Відважні» онлайн - страница 169

Спалахнуло світло і освітило двох людей, що боролися на ліжку. Поранені посхоплювалися з місць, щоб прийти на допомогу Стременному, але в цьому вже не було потреби. Соколов лежав, міцно сповитий простирадлом, зав'язаним на його спині вузлом.

На порозі кімнати з'явилася нова людина, — фотограф Якушкін з гасовим ліхтарем. Він повільно, в напруженому мовчанні підійшов до Соколова і схилився над ним.

— Пізнаєте мене, пане Блінов? — неголосно запитав він. — Я фотограф Якушкін. Ви у мене фотографувалися…

— Це брехня, брехня! — прохрипів Соколов, намагаючись вирватися з простирадла.

У дверях з'явився Воронцов. Він повільно пройшов між ліжками, вийняв з кишені фотографію і показав її Соколову:

— Подивіться, пане бургомістр… Ви, безперечно, впізнаєте себе.

Поранені, схопившись із своїх ліжок, вже більше не лягали. Вусатого солдата трясло, мов у лихоманці. Він стояв біля ліжка Соколова і вимагав, щоб йому дали автомат розстріляти зрадника. Лейтенант скрипів зубами — він не міг простити собі того, що повірив розповіді Соколова і навіть співчував йому. Гераскін раптом вирвався вперед, навалився на Соколова і заніс кулак…

— Не чіпайте! Цю справу розбере трибунал!.. — сказав Стременний.

За кілька хвилин Соколова примусили одягнутися, і конвой повів його темними, безлюдними вулицями на допит в особливий відділ.

Розділ сорок перший

ТАЄМНИЦЯ

— Товаришу генерал, прийшов ознайомити вас з деякими показаннями, які на допиті дав Соколов… пробачте, Зоммерфельд.

— Як то — Зоммерфельд? — сказав Ястребов. — Хіба він німець?

— Так, німецький шпигун. І не просто рядовий, товаришу генерал, а материй… Засланий в нашу країну задовго до війни. Перейшов кордон на півночі і відтоді жив під прізвищем Соколова.

— Так… — так…

Майор Воронцов вийняв з великого жовтого портфеля протокол допиту і поклав його перед Ястребовим на стіл. Стіл був завалений зведеннями і картами. Ліворуч від генерала стояв телефон у жовтому шкіряному футлярі, праворуч — відкритий жерстяний пенал з олівцями.

Ястребов схилився над папером, погладжуючи рукою лоб і повільно, слово за словом, читаючи рядки допиту.

— А яким чином, товаришу Воронцов, з'ясувалося, що Соколов насправді німець… Зоммерфельд, чи як там його? Невже такий стріляний вовк сам признався?

— Так, товаришу генерал, — кивнув Воронцов, — він у цьому признався.

— Дивно!

— Не так вже й дивно, товаришу генерал: незаперечні докази.

— Які?

— Ми знайшли серед документів, котрі він хотів вивезти у скрині, його автобіографію. Ось вона. — Воронцов знову відкрив свій місткий портфель і вийняв з нього кілька аркушів паперу, списаних синім чорнилом, тонким, гострим почерком. — Як бачите, документ написаний власноручно. В кінці — особистий підпис. Очевидно, це копія тієї автобіографії, яку він переслав своєму начальству.

Ястребов узяв простягнуті йому Воронцовим аркуші і так само уважно, не кваплячись прочитав їх від початку до кінця.