Читать «Відважні» онлайн - страница 147
Александр Исаевич Воинов
— На дрова розібрали, — сказав Морозов, — усе попалили…
Звідси зовсім недалеко до Севастьянівського провулка. Треба лише минути цей довгий пустир, де мов поховано його дитинство, повернути за уцілілу кам'яну трансформаторну будку — і тут, направо, другий будинок за рогом…
На трансформаторній будці намальовано череп і дві схрещені чорні блискавки. Коли Стременному було дев'ять років, він боявся доторкнутися до цієї будки — думав, що його зразу ж уб'є.
— Зупиніть, — сказав він шоферові.
Це було перше слово, сказане ним з тієї хвилини, як вони сіли в машину.
Машина зупинилася, і Стременний, круто повернувшись усім тілом направо, став пильно розглядати одноповерховий дерев'яний будиночок, що виходив боковим фасадом на вулицю. Пообіч невисокого ґаночка з трьома перекошеними східцями понуро стояли старі дуплисті дерева. Вітру не було, але, скоряючись якомусь невловимому рухові повітря, гілки на них злегка погойдувались, і на затоптані східці падали клапті легкого, на диво чистого снігу. Стременний дивився на ці дерева і мовчав, але з того, як стиснулися його губи, яким напруженим став погляд, обидва супутники одразу зрозуміли, що це і є той самий дім, про який він жартома говорив їм у землянці на березі Дону…
Так минула довга хвилина.
— Може, зійдеш, товаришу Стременний, подивишся? — легенько торкнувши його за плече, стиха запитав Громов.
Стременний, не обертаючись, похитав головою:
— Та ні, не варто… Там пустка.
— Хіба? А поглянь, між рамами глечик стоїть, і віконце свіжим папером заліплено. Там, видно, живуть…
Стременний вискочив з машини, швидко вибіг по східцях на ґанок, на хвилину зник у дверях, а коли знову вийшов, обличчя його стало ще похмурішим.
— Повертай на вокзал, Варламов, — сказав він шоферові.
Машина, об'їжджаючи вирви, вибралася до залізничного переїзду, перетнула його, насилу пройшла повз руїни вокзалу і водокачки і опинилася на маленькій привокзальній площі, де до війни посеред круглого скверу стояв пам'ятник Леніну, а зараз височів лише гранітний постамент. Шофер раптом різко загальмував.
Стременний, а за ним Морозов і Громов, знявши шапки, вийшли з машини. Перед ними на пологій, засипаній снігом клумбі лежали трупи розстріляних полонених бійців. Їх було з двадцять — одні в потріпаних солдатських шинелях, інші у ватниках. У ту мить, коли їх спостигла смерть, кожен падав по-своєму, та все ж була якась страшна одноманітність смерті в цих розпростертих тілах.
Ніхто з тих, що стояли над убитими, не помітив, як з-за рогу найближчого будинку з'явився хлопчик років, мабуть, дев'яти-десяти… Він був одягнутий в коротеньку курточку з шинельного сукна, яка, мабуть, не захищала його від холоду, бо хлопчик мерзлякувато щулився. На його ногах були старі, латані-перелатані валянки, а на голові драна солдатська шапка. Хлопчик повільно підійшов до огорожі скверу, зосереджено розглядаючи приїжджих великими сірими очима. Маленьке, зморщене в кулачок обличчя було серйозним, навіть суворим.
З хвилину він стояв, немовби чекаючи, щоб його про щось запитали. Але його не помітили, і він, не дочекавшись запитання, обізвався сам: