Читать «Відважні» онлайн - страница 146

Позаду Стременного сиділи Морозов і Громов. Вони неголосно і заклопотано перемовлялися, але Стременний їх не чув. Так дивно було йому бачити в цьому місті, де минуло його дитинство, сліди недавнього бою, сліди важкого полону, що тривав близько року…На розі двох вулиць — Спартаківської і Карла Маркса — стояв німецький штабний автобус з вибитими вікнами і зірваними від сильного вибуху дверцятами. Автобус був пофарбований у сірий колір, а на його кузові чорний дракон витягнув у різні боки три маленькі потворні голови з рогатими коронами. Цей войовничий знак належав частині, яка ще донедавна хазяйнувала в місті. Зараз «чорні дракони» перебували вже кілометрів за п'ятдесят звідси.

Морозов перехилився через борт машини, намагаючись роздивитись, чи є що-небудь в автобусі, але всюдихід в цей час звернув за ріг і порівнявся з невеликим двоповерховим кам'яним будинком. Штукатурка на ньому облупилася, і в різних місцях виднілися старі цеглини, потемнілі від дощів і вітрів.

Багато світлих спогадів викликав у Стременного цей будинок!.. Ось тут, де зараз чорніє отвір на місці вирваних вибухом дверей, він колись, ще підлітком, довго розглядав комсомольський квиток, який вручив йому тоді секретар міськкому.

Машина виїхала на площу.

Он на розі висока червона будівля. Школа!.. Багато років працював тут батько… Який би він був щасливий, коли б міг ввійти у визволене місто… Кожного вечора він повагом виходив з дверей, держачи під пахвою учнівські зошити, щоб вдома, пообідавши і трохи відпочивши, озброїтися олівцем, з одного кінця червоним, а з другого синім, і сісти за перевірку письмових робіт. Синім він безжально ставив двійки і трійки, так сердито натискуючи, що часом ламав олівець, і від цього двійка закінчувалася довгим хвостом — таким, як буває у комети.

Четвірки і п'ятірки завжди були просто, але любовно виписані червоним олівцем.

Шофер трохи уповільнив хід, і ті, хто сидів у машині, відчули гострий запах, що йшов, здавалося, від стін цього будинку — запах заїзду. Вікна нижнього поверху були перекреслені важкими залізними гратами, а над входом ще висіла невелика чорна вивіска, на якій білою фарбою гострими готичними літерами було по-німецьки написано «Комендатура».

— От дияволи, зіпсували будинок! — скарав Громов. — Просто тюрма!

Морозов зітхнув і нічого не сказав. Обігнувши площу, всюдихід виїхав на іншу вулицю — називалася вона колись Орловською. По обидва боки її стояли невеликі будиночки, оточені фруктовими садами; не раз Стременний разом з іншими хлопчиськами чинив наскоки на тутешні яблука і вишні, не раз діставалося йому від господарів, які називали хлопця грозою своїх садів, і це йому дуже подобалося…

Раптом його серце стиснулося, і він до болю прикусив нижню губу. Що ж це таке? Де вулиця? Тепер тут не було ні садів, ні парканів, ні будинків — розстилався величезний пустир… Залишилися тільки кам'яні фундаменти і купи цегли.