Читать «Відважні» онлайн - страница 138

Коли йому дякували, він відмахувався: «А як же, голубе? Це ж вам гроші, а не сміття!..» І все ж маленьку замітку під заголовком «Чуйність до людини», надруковану в дивізійній газеті, замітку, де, між іншим, в позитивному плані згадували і начфіна штабу такої-то дивізії, капітан Соколов акуратно вирізав і заховав у нагрудну кишеню. Видно, це його дуже втішило.

В компанії Соколов був товариським і вмів цікаво розповідати різні історії із своєї рибальської і мисливської практики. Полювання і рибальство він любив безмірно і, зітхаючи, казав, що колись, у мирний час, проводив свої відпустки у лісі чи на річці.

Він був з тих людей, котрі, як то кажуть, ніде не пропадуть. Скрізь у нього були приятелі — серед інтендантів, у Військторзі, в шевській майстерні штабу армії і навіть у перукарні.

Цими широкими зв'язками він майже не користувався для своїх потреб, але охоче виручав товаришів. Можна було подумати, що з цього він має якесь особливе задоволення.

Словом, це була людина приємна, товариська, послужлива.

І все ж, маючи безліч приятелів, Соколов залишався без справжніх, близьких друзів.

— Біс тебе знає, — говорив йому майор Мединський, начальник дивізійного санітарного батальйону, людина розумна, енергійна, але часом грубувата, схильна, де треба і не треба, різати правду у вічі. — З усіма ти знайомий, з усіма на «ти», без тебе й бекеші не справиш, а все-таки ти якийсь не такий…

Соколов не ображався.

— Що ж, — казав він, самовдоволено розправляючи свою партизанську бороду, — так і повинно бути. Хіба можна дозволити собі щось зайве, коли відповідаєш за сотні тисяч. Спробував би ти на моєму місці посидіти…

Заперечити було важко, і розмова сама собою припинялася.

…І ось цей чоловік, який так добре вмів пристосовуватися в житті, славний товариш і акуратний, сумлінний служака, пропав безвісти.

Вранці 28 червня полуторка Соколова, як завжди, в повному бойовому порядку, виїхала у свій черговий рейс. Соколов повинен був одержати в польовій касі Держбанку триста тисяч карбованців, які мав роздати офіцерам штабу і всім, хто входив до складу управління дивізії.

За годину гроші було одержано. Соколов вивів у відомості золотим пером авторучки свій акуратний чіткий підпис з невеликим кучерявим розчерком і вмостився знову в кабіні поруч із шофером.

Машина виїхала з села, але до місця призначення — у штаб дивізії — так і не прибула.

В той час дивізія опинилася на головному напрямку ворожого удару. На неї наступали два танкових корпуси. Двісті «юнкерсів» і «месершмітів» безперервно бомбували бойові порядки і тили… З боями дивізія стала відходити до Воронежа.

На війні такі дні не дивина: ранок починається немовби тихо, мирно. Велике військове господарство живе своїм діловим, буденним життям, похідним, простим і в той же час складним побутом. І раптом — де він, цей побут? Прощай недовгий затишок чужого житла, коротка радість відпочинку! Знову тремтить земля і гуде повітря!

Так було й того пам'ятного червневого дня.

… На одній з доріг солдати вступили в бій з німецькими броньовиками, що прорвалися в тил. Одного з них підбили, а другий повернув назад. На відстані кілометра від місця бою догоряла розбита снарядом штабна автомашина. Знайома полуторка, що немало вже пройшла по дорогах війни! Похідна бухгалтерія капітана Соколова… Перший-ліпший солдат у дивізії одразу впізнав би її. Біля машини лежали трупи одного з автоматників і шофера. Начальник фінансової частини Соколов і другий автоматник зникли. Зникла також і кована скриня з усіма грішми і документами. Але солдати помітили і підібрали в канаві невідомо як уцілілий складаний стілець — з тих, якими так пишався капітан Соколов, і його великий, плоский, виготовлений на особливе замовлення портсигар з вибагливим вензелем на кришці…