Читать «Відважні» онлайн - страница 128

Раптом Вітя сказав:

— Придумав! Зараз я викину на дорогу мішок і зупиню машину. Скажу, вітром здуло!..

— Хто ж тобі повірить?..

— А ти дивись, як я зроблю!.. — Вітя нахилився, вибрав великий мішок і накинув його собі на плечі, наче рятуючись від холоду; вітер зразу ж надув його, як пухир. — Бачиш?.. Я стану біля віконця і затулю його собою, а ти, як тільки машина почне гальмувати, одразу вискакуй… Ну, давай швидше до заднього борту.

Миколка виконав розпорядження Віті… Той притиснувся до віконця кабіни і тут же скинув з себе мішок, який темним птахом злетів угору, а потім опустився на обочину дороги. Вітя обома кулаками загрюкав по кабіні. Машина зразу ж стала гальмувати.

Миколка виплигнув на дорогу, боляче вдарився коліном об старий телеграфний стовп, що валявся на обочині, але одразу схопився і метнувся в глибокий кювет.

— Що там таке? — почув він незадоволений голос поліцая.

— Мішок! Мішок полетів! — закричав Вітя.

Гупнули дверцята кабіни. Поліцай наказав:

— Давай швидше!.. Неси!..

По дорозі швидко пройшов Вітя — спочатку туди, потім назад; мотор загуркотів сильніше, скрипнули гальма, і машина рушила далі.

Коли шум її затих вдалині, Миколка виліз з кювету і оглядівся. Кругом простяглися засніжені поля, але сніг лежав тільки в низинах, верхівки горбів чорніли, як вугільні. По небу швидко пливли низькі лахматі хмари, віщуючи негоду.

Коліно боліло і розпухло, та ще більше дошкуляв голод. Щоб не викликати підозри Ріхарда, Миколка не взяв з собою навіть шматочка хліба, а вранці, хвилюючись, не міг себе примусити щось з'їсти…

Машина мала повертатися приблизно за годину. Треба сидіти і чекати!.. Але як тепер викрутиться Віктор? Не може ж він двічі викидати мішок, і до того ж в тому самому місці?

Все дуже ускладнювалося. Якщо Віктору не пощастить сплигнути і машина на великій швидкості проскочить мимо, їхнє становище буде безнадійним…

Миколка знайшов на горбку поблизу дороги невелику виямку і зігнувся у ній. Тут не так віяло і можна було більш-менш спокійно чекати машини.

Миколка сидів довго, дуже довго. Змерзли ноги, і він став підстрибувати, щоб зігріти їх. Але холод все настійніше забирався під його куце пальтечко. Коли ж нарешті з'явиться машина? Чи не сталося що-небудь з Вітею?

Можливо, Ріхард уже кинувся шукати Миколку, і в таборі всіх підняли на ноги, подзвонили в село, і машину затримано? Вітю допитують, чекають приїзду гестапівців…

Миколка визирнув на дорогу. Від табору на великій швидкості йшла крита легкова машина. Хто в ній сидів, він не зміг роздивитись: скло відсвічувало, та й промайнула вона дуже швидко. Але на серці в Миколки стало ще тривожніше…

А час минав, — над полями вже смеркало. Проминуло не менше чотирьох годин. Миколка вирішив: коли зовсім стемніє, він піде. Піде сам! Спочатку на південь, а потім на захід, йтиме цілу ніч, поки вистачить сили…

Темрява швидко огортала землю. В полях свистів вітер. Десь далеко спалахували і гасли вогники. Часом Миколці ввижалося, що по обочині дороги рухаються люди, але потім, придивившись, він переконувався, що то кущі, і заспокоювався.