Читать «Відважні» онлайн - страница 126

Коли Миколці ще раз пощастило вибратися з дому, він забіг у хлів і сховав папірець глибоко в щілину.

Вернер повернувся пізно ввечері. Він був у поганому настрої і довго лаяв Ріхарда. Миколка і Вітя лежали у своїй хижці, прислухалися до голосів, що глухо долинали до них, і тихо обмірковували, як їм бути далі.

Сьогодні Вітя, так і не діждавшись Миколки, поїхав по хліб сам. А як усе добре ладналося! На ранок вони, напевне, вже дісталися б до табору. А тепер знову треба чекати, хвилюватися, терпіти…

Терпіти!.. Чекати!.. Це не так-то й легко. Особливо коли знаєш, що від тебе багато залежить: донесення, яке треба вчасно доставити, життя батька і життя багатьох інших людей.

Батько не сказав, на який день призначено втечу. Мабуть, і сам поки що не знає. Миколка і Вітя вирішили, що вони чергуватимуть на узліссі і чекатимуть три, п'ять, десять днів — стільки, скільки треба, поки прийде батько і приведе своїх товаришів.

Хлопці заснули далеко по полуночі, і Вітя мало не проспав час, коли повинен був з'явитися на кухню. Єфрейтор не давав йому ніяких поблажок. Віті нерідко перепадало від нього по потилиці. Але сьогодні треба бути особливо точним, і не з боязні дістати штовхана, а щоб уникнути будь-яких ускладнень, які можуть перешкодити їм вибратися нарешті з цього клятого місця.

Рівно о другій годині дня машина вирушить у свій рейс. Вона повинна повезти їх обох.

Хлопці домовилися, що Миколка забереться у кузов в останній момент. Усі вартові вже звикли до того, що ця машина щодня о певній годині проїжджає у ворота, і пропускали її без особливої перевірки: вони знали, що ті, хто сидить у ній, мають право на виїзд з табору.

Але в найкращому плані не передбачиш усіх перешкод, що можуть несподівано стати на шляху його здійснення. Так трапилося й зараз.

Коли нарешті настав довгожданий час. Миколка вже був недалеко від машини. Вона стояла за кухнею біля комори, двері якої були відчинені навстіж. Шофер і черговий поліцай носили в кузов порожні мішки, а Вітя чомусь і досі не з'являвся.

Донесення, старанно загорнуте в ганчірочку, лежало у Миколки замість устілки в лівому черевику, і від цього черевик трохи муляв. Миколка ні на секунду не забував про свою йогу. Треба якнайшвидше вибиратися з табору. Крім того, не може ж він довго крутитися біля комори. Зрештою на це звернуть увагу, і йому попаде.

Нарешті шофер і поліцай уклали все, що треба. Шофер, молодий худорлявий хлопець, взяв відро і пішов по воду, а поліцай заліз у кабіну і, вийнявши з кишені кисет, став згортати цигарку. На хвилину кузов залишився без нагляду.

«Махну зараз туди», — подумав Миколка. Він підбіг до машини, схопився руками за борт, сперся ногою на колесо і за секунду, боляче вдарившись головою об ріжок ящика, упав на брудні мішки.

Миколка оглядівся; з землі тепер його побачити не можна, але у вузькому задньому віконці кабіни маячить голова поліцая. Варто йому обернутися, і він помітить у машині сторонню людину. Миколка на животі проповз у передню частину кузова і ліг під самим віконцем. Тут, у «мертвій зоні», його вже з кабіни не побачиш.