Читать «Відважні» онлайн - страница 122
Александр Исаевич Воинов
— На небезпечну справу тягнеш ти нас, Охотников, — зітхнув Петро. — Ох, і небезпечну!..
Олексій розвів руками:
— Дивіться, думайте! Воля ваша — ви собі господарі.
Василь підвівся.
— Ну, гаразд. Засиділися. Треба йти!… — Він закинув автомат на плече. — Це ще обмізкувати треба…
— А коли дасте відповідь? — запитав Олексій.
— Завтра вранці, як на роботу поведемо, — відповів Петро.
Олексій підвів руку.
— Тільки давайте так: якщо відмовитесь — цієї розмови не було. А то самі розумієте… — він багатозначно змовк.
Петро похмуро посміхнувся:
— Розуміємо! Ти нас не лякай!.. Держи сам язика за зубами, а ми вже навчені… — Він підійшов до Олексія ближче і тихо запитав: — А все-таки, як ти про ту розмову пронюхав? Адже ми в доті лише удвох були…
Олексій примружився.
— А як ти гадаєш, скільки нас тут?
— Коли?
— Зараз!..
— Троє…
— Ех ти!.. Рахувати не вмієш. Піди заглянь, хто за поворотом стоїть. Та швидше, поки не втік!..
Обличчя в Петра стало страшне. Очі округлилися, і вся його сутула постать затряслася від мисливського азарту. Притиснувши до грудей автомат, він метнувся в траншею. В ту ж мить від найближчого повороту затупотіли чиїсь важкі кроки. Чоловік, певно, щодуху біг до виходу.
— Сті-ій! — тонким зривистим голосом закричав Петро. — Сті-ій!.. Стріляти буду!..
Він зник у глибині траншеї. Василь не стримався і кинувся слідом за ним. Олексій чув на відстані збуджені голоси, але не міг розібрати жодного слова. І враз, коли вони наблизилися, він виразно почув той голос, заради якого пішов на цей страшний риск. Це був голос Юренєва.
За хвилину Петро виштовхав Юренєва з траншеї в котлован і зупинився позаду, не опускаючи автомата. Юренєв поводився спокійно, навіть визивно спокійно, наче він тут був старшим.
— Ти все чув? — запитав його Олексій.
— Так, усе, — підкреслено голосно відповів Юренєв.
— Тобі все ясно?
— Все.
— Ти й тепер будеш твердити, що я зрадник?
— Буду! — глузливо дивлячись йому у вічі, сказав Юренєв.
— Чому?
— Тому, що мені це потрібно!
Василь Дмитрович підійшов до Олексія і сердито труснув його за плече.
— Слухай-но, ти, Охотников! Він каже, що ти все брешеш! Опутати нас хочеш…
Олексій з силою скинув руку поліцая з плеча:
— Кого ти слухаєш! Це ж провокатор! Він у гестапо служить!
Петро здригнувся і опустив автомат. Ну й в історію вони влипли!
Юренєв присів на купу щебеню.
— Ну, Охотников, давай грати відкрито, — сказав він, втішаючись відчуттям своєї сили. — Так, ти розкусив мене. Я працюю в гестапо! І гнию поруч з тобою, щоб зрадити тебе! Так, я зрадник! Але ти помреш, а я буду жити… А ось вони, — вказав він на поліцаїв, які збентежено тулилися до стіни, — зараз застрелять тебе за моїм наказом. Застрелять, тому що вони хочуть жити, а тільки я один можу їм дати прощення…
— Але вони можуть убити й тебе! — крикнув Олексій.
— Не можуть! — спокійно похитав головою Юренєв. — Якщо вони вб'ють мене, їх тут же розстріляють. Ніхто їм не повірить, що мене застрелили, коли я намагався втекти або не підкорявся наказу… Не можуть!.. Ти ж помреш, як підлий зрадник, і могила твоя заросте чортополохом. — І він підвів руку, даючи знак поліцаям. — Ану, сіконіть по ньому чергою, — і раптом, обернувшись, дико загорлав: — Стріляйте, наказую!.. Або самих розстріляю!..