Читать «На дикому Заході» онлайн - страница 56

— Убита? — ~— вражено перепитав індіянин. Очі йому вирячились, рука мимоволі потяглася до ножа при поясі. — Хто сказав убита?

Робертс поклав Асоваумові руку на плече і обвів поглядом друзів.

— Ну що, хіба він скидається на винного, арканзасці?

— Ні, бог свідок, що ні! Бідний Асоваум. Таке лихо! Але хто ж убивця? — загомоніли фермери.

Тоді поруч Робертса став Браун і мовив тихим голосом, показуючи на тіло забитої:

— За тиждень це вже друга жертва якоїсь злочинницької руки. Перше вбивство ставлять на карб мені. Я прийшов сюди, щоб відкинути страшне звинувачення й довести, що я не винен. Але вбивця живе серед нас. Кілька днів тому я ще мав намір податися в Техас. Я й тепер не кинув тієї думки, однак поїду аж тоді, як викрию злочинця, як змию пляму з свого імені. Але в мене не тільки плани стали інші — змінилися й мої погляди.

— Ви знаєте, арканзасці, що досі я не схвалював учинків регуляторів. Я вважав, що коли вони карають на власну руку, то цього вже досить, аби їх огудити. Тепер я вже так не думаю. Тут, у ногах у нас, лежить забита жінка, що була тиха й невинна і нікому не завдавала прикрощів. Кому з нас не подобалась ця скромна, ласкава жінка? Кого з нас не зворушувала її щира побожність? Вона мертва — а закони безсилі знайти й покарати вбивцю. Я тут здіймаю свою руку й присягаюсь, що не заспокоюся доти, доки не помщуся за її кров і за кров того бідолахи. Арканзасці, чи підопрете ви мене своїми руками й своїм серцем?

— Так, — одностайно відгукнулися всі, хто був у хатині.

— Віднесімо насамперед тіло до найближчої хати. Звідти рано-вранці пошлемо когось по проповідника — він же, певне, десь у селищі. А тоді поховаєм бідолаху.

Молодші фермери заходилися збивати мари. Нараз Асоваум, що мовчки стояв біля померлої, підійшов до них і злегка підштовхнув до дверей, неначе хотів попросити їх вийти з хати.

— Що ти хочеш, Асовауме? — спитав Браун.

— Лишіть мене самого, — мовив індіянин і сховав у піхви ножа, якого й досі тримав у руці. — Лишіть мене самого з Алапагою… хоч на цю ніч.

Фермери вийшли й стали тихо радитись біля хати.

— Може, повернемось зараз до Малінсів, — сказав Вілсон, — і спитаємо, чи проповідник годен завтра справити похорон? А вдосвіта знову приїдемо сюди, захопивши якийсь підсилок індіянинові, й відвеземо Алапагу човном до її хатини. Асоваум, певне, й сам хотітиме, щоб його скво була похована біля свого вігвама.

— Добре, — мовив Баренс, — я згоден. Але чи спершу не пошукати нам слідів убивці?

— Ні, тільки дарма час згаємо, — заперечив Робертс. — У хатині долівка тверда й суха, а надворі дощ усе змив. Ні, зараз годі й думати шукати вбивцю. Але хоч хто б він був, а від нашої кари не втече.

— Я б хотів ще раз заглянути до Асоваума, — нерішуче мовив Браун.

— Краще сьогодні вже не турбуймо його, — сказав Робертс.

Фермери запалили погаслі смолоскипи, сіли на коней і повільно поїхали назад до Малінса. А в самітній хатині серед мертвої тиші лишилося двоє людей, що жили чужинцями серед народу, який знищив їхнє плем'я; а тепер серед того народу знайшлася підступна рука, що вбила й Алапагу.