Читать «На дикому Заході» онлайн - страница 38

— Ви добре робите, що тримаєтеся сліду, — сказав Кук, — бо завтра вранці неодмінно буде дощ. Сонце сідало на негоду.

— Я й сам так думаю, — відповів Гасфілд. — Тим паче нам треба поскоритися. Годі колоти, Істлі, з нас вистачить. Якщо злодії цілу ніч їхатимуть дорогою, а я певен цього, то ми їх удосвіта наздоженемо, принаймні будемо недалеко від них.

— Чого б то вони мали їхати дорогою? — сказав Картіс. — Адже вони тільки одним побитом можуть утекти від вас, якщо ви справді не зразу погналися за ними, — дістатися до річки Арканзасу.

— Це правда, — задумливо мовив Гасфілд. — Ну, та побачимо, як переберемося на той берег Фурш-ля-Фев.

— Якби можна було знайти індіянина, — сказав суддя. — Він чудово вміє читати сліди й дуже допоміг би. Але хтозна, де він тиняється.

— Чи то ми, бува, не його зустріли нагорі біля соляниці? Говорив каліченою англійською мовою. Але вже смеркало, й ми не роздивилися його обличчя.

— Ні, то німець. А хіба сліди йшли тудою?

— Так. Злодії, певне, десь зовсім близько. Він сказав, що бачив двох чоловіків, тільки не впізнав їх. Але постать одного видалася йому дуже знайомою. Ви подумайте, двоє бандитів украли аж шістьох коней!

— І хто б то міг бути? — міркував уголос суддя. — Я анітрохи не здивуюся, коли виявиться, що до цього діла доклав рук негідник Котон. Його недавно десь тут бачили. Уже й наказа про його арешт виписано. Та він, видно, щось пронюхав, бо раптом зник. Принаймні на очі не показується.

— Ну, йому від каторги не втекти, — озвався Сміт.

— Від каторги? — сердито мовив Гасфілд. — Ви думаєте, ми будемо з ним морочитись, як спіймаємо з кіньми? Ось бачите? — Він витяг з кишені тонку мотузку із суканої шкіри й показав судді. — Не буду я Гасфілд, коли не повішу падлюку на тому ж дереві, під яким його застукаю. Треба нам самим до них узятися, а то вони надто розперезалися.

— А закони? — похитав головою суддя.

— Законів хай дотримуються там, де їх видавали, — в містах. А в нас, у лісі, зовсім інше діло. Доки нам доводиться захищатися самим, доти ми й судитимем по-своєму. То хто їде зі мною?

Кук, Картіс і ще кілька чоловіків миттю осідлали коней і вирушили в дорогу. Попереду їхав Картіс. Він, як давній поселенець, знав тут кожну стежку й скоро вивів їх на шлях, що з півночі на південь перетинав округу. Переслідувачі поїхали ним і незабаром побачили кінські сліди. Гасфілд запевняв, що впізнав би їх серед тисячі інших.

Небо тим часом захмарилось, і почав сіяти дрібний, дошкульний дощ. Та хоч він геть намочив вершників, проте слідів не змив.

АСОВАУМ ТА ЙОГО СКВО. ВЕСТОН І КОТОН НЕТЕРПЛЯЧЕ ЧЕКАЮТЬ НА СВОЇХ СПІЛЬНИКІВ

Саме тоді, коли відбувалися вибори, Асоваум, чи Перната Стріла, із ковдрою за спиною та рушницею через плече мовчки простував угору берегом річки. За ним ішла Алапага, його скво. Вона несла за індіянським звичаєм кухонне причандалля, а також вовняну ковдру й дві сухі оленячі шкури. її чоловік і пан нечутно ступав по траві, пильно озираючи обидва береги річки, немов чогось шукав і ніяк не міг знайти.