Читать «Небесний гість» онлайн - страница 127

«СЕЗАМ, ВІДЧИНИСЬ!»

1. Уразливе місце Едуарда Гане

— Старієте, Йоганне, — буркотливо сказав Едуард Гане, відсуваючи крісло.

Лакей насилу став на коліна, стримуючи зітхання, і почав підбирати кофейник, срібний молочник і чашку, що впали з підноса.

— Зачепився за край килима, — ніяково промовив він, повільно піднімаючись.

Едуард Гане, випнувши товсту синю нижню губу, незадоволено дивився на пляму від розлитої кави і з упертістю старого сказав ще раз:

— Старієте, Йоганне! Сьогодні вранці, одягаючи мене, ви ніяк не могли попасти рукавом у мою руку. Вчора ви розлили воду для гоління…

На скам'янілому виголеному обличчі Йоганна промайнула тінь смутку. Те, що говорив Гане, було правдою, хоч і гіркою. Йоганн старів і навіть дряхлів. Сімдесят шість років — не жарт, і з них п'ятдесят п'ять — віддана служба Едуардові Гане, який лише на шість років молодший від слуги. Час на спочинок. Йоганн має деякі заощадження. На його вік вистачить. Але що він робитиме, залишивши службу? Його старе тіло, мов машина, справляється із звичною роботою по обслуговуванню іншої людини. На себе ж, — Йоганн це знав, — у нього не вистачить сил.

Крім того, він звик до цього старого буркотуна Едуарда Гане, зжився з ним. Йоганн почав служити в нього ще в Ганновері, звідки вони приїхали в Новий Світ у пошуках щастя п'ятдесят років тому. Едуардові Гане пощастило. Він нажив великий капітал. Десять років тому, коли його спіткала невдача, продав свої текстильні фабрики, побудував в околицях Філадельфії віллу в стилі німецького замка і пішов на спочинок. Півсотні років не зробили із Гане американця. Він лишився німцем у своїх манерах, звичках — в усьому. Дома з Йоганном Гане розмовляв виключно по-німецьки. Справжнє ім'я Йоганна було Роберт, але Гане визнавав для слуги тільки кличку — Йоганн, і, кінець кінцем, старий лакей забув своє справжнє наймення.

Як і багато хто з старих холостяків, Едуард Гане був не без дивацтв. У домашньому побуті він не визнавав нічого нового. В його замку, здавалось, зупинився час. Гане не терпів електричного світла, яке, на його думку, псувало зір. Тому в кімнатах замка частіше горіли гасові лампи, ніж електричні, а в кабінеті, на письмовому столі, стояли під зеленим абажуром свічки. Про радіо старий Гане і слухати не хотів. «Досить того, що через моє тіло проходять радіохвилі, — казав він. — Від них у мене посилюються подагричні болі. Неодмінно треба буде зробити на даху і стінах будинку радіовідводи. Я не хочу, щоб через мене проходили звуки якоїсь шансонетки».

Гане не терпів також їздити в автомобілі. У його стайні стояла пара виїзних коней. Гане їздив до міста в старомодній кареті, дивуючи перехожих. Але ці виїзди він робив не більше двох разів на рік. Зате кожного ранку з німецькою пунктуальністю Гане прогулювався в саду, опираючись на руку Йоганна.

І коли вони йшли отак по доріжці, посиланій піском, рука в руку, з чорними тростинами, незнайомій людині важко було б сказати, хто з них пан, а хто слуга. За довге спільне життя Йоганн ніби став двійником Гане, засвоївши всі його жести і манери. Слуга здавався навіть поважнішим, тому що був старшим і голився, як справжній американець, а у Гане були невеликі бачки. І тільки уважний погляд міг по костюму відрізнити пана: у Гане сукно було значно дорожче.